субота, 29 жовтня 2011 р.

Що робити, якщо вас притягують до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України?


Останнім часом, почастішали звернення на адресу нашого сайту родичів засуджених та арештованих щодо роз’яснень та консультативної допомоги в питанні притягнення до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). Ми вирішили привести в нашій статті наряду з юридичним обґрунтуванням доцільності застосування статті 391 КК України, ряд практичних порад, щодо захисту засуджених від можливого свавілля адміністрації виправних колоній та слідчих органів по притягненню до відповідальності за даний злочин. Також ми приведемо практичні поради та думки колишніх співробітників установ виконання покарань про те, як законним шляхом уникнути переслідування з боку адміністрації та підстав порушення кримінальної справи.

Що собою являє стаття 391 КК України з юридичної точки зору? Склад злочину, передбачений статтею 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (виправної колонії або виправного центру). Диспозиція цієї статті виглядає наступним чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання».

Така побудова диспозиції цієї норми дещо суперечить основним засадам нового КК України 2001 року, згідно з якими однією з його переваг вважається саме те, що у ньому законодавець відмовився від указівок на адміністративну практику та рецидив порушень як умову кримінальної відповідальності. Раніше (за КК України 1960р.) це призводило до того, що адміністративні проступки при повторному їх вчиненні автоматично визнавались злочинами, що в свою чергу призводило до невиправданої криміналізації певної частини діянь.

Проте аналіз ряду ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 391 КК України, свідчить, що в процесі декриміналізації ця стаття КК з невідомих причин залишилася поза увагою законодавця і містить вказівку на адміністративну (дисциплінарну) послідовність як необхідну умову притягнення до кримінальної відповідальності.

На наш погляд, існування адміністративної (дисциплінарної) послідовності у статті 391 КК є наслідком того, що, формулюючи цей склад злочину, законодавець не звернув уваги на таку особливість, а лише обмежився тим, що переніс у дещо зміненому вигляді до статті 391 КК 2001 р. склад злочину, який був передбачений у частині 1 статті 183-3 КК 1960 р.

Як видно в ході детального аналізу діючого законодавства, наявність цієї норми у КК України є не лише зайвим, а й суперечить основним правовим нормам, адже з набранням чинності Кримінально-виконавчим кодексом України адміністрація виправних колоній та територіальні органи управління мають достатньо важелів впливу на злісних порушників режиму відбування покарання (у тому числі, переведення до дільниці посиленого контролю виправної колонії), які спроможний забезпечити виконання покарання у вигляді позбавлення волі, як основного завдання, котрі стоять перед органами і установами кримінально-виконавчої системи і без застосування заходів кримінально-правового характеру до засуджених.

Звернемо увагу і на той факт, що при загальній тенденції до поступового зниження абсолютних та відносних показників стану злочинності у виправних колоніях держави, питома вага злочинів, передбачених статтею 391 КК у структурі злочинності за останні 14 років значно зросла і продовжує залишатися занадто високою, що свідчить про активне застосування слідчими органами за поданнями адміністрацій виправних установ цієї норми КК.

Разом з тим, аналіз структури злочинності у виправних колоніях свідчить, що протягом останніх більш як десяти років найбільша кількість кримінальних справ порушувалась саме за ознаками складу злочину, передбаченого статті 391 КК і саме вони складають левовому частку усіх злочинів, зареєстрованих у місцях позбавлення волі.

На нашу думку та на думку інших фахівців права, подальше існування та застосування статті 391 КК України крім того, що прямо суперечить вимогам статтей 21 і 24 Конституції України, ще й фактично призводить до збільшення абсолютних показників стану злочинності у виправних колоніях. Не можна також не звернути увагу й на той факт, що доки буде існувати цей склад злочину, доти (нехай навіть й чисто гіпотетично) буде існувати вірогідність настання ще більшої небезпеки – можливість необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності окремих засуджених, які з будь-яких причин (побутових, особистих тощо) потрапляють у конфліктні ситуації з представниками адміністрації виправних колоній – адже для цього відповідним посадовим особам адміністрації достатньо лише накласти низку дисциплінарних стягнень на засудженого протягом певного часу.

Як ми бачимо – ситуація досить парадоксальна і, на наш погляд, явно несумісна з курсом на побудову правової держави, адже людина, яка вже засуджена до позбавлення волі і зазнала суттєвих правових обмежень, у випадку вчинення нею діянь, які, по суті, є дисциплінарними порушеннями, отримує неадекватну реакцію з боку держави – не дисциплінарну, а найбільш сувору – кримінальну відповідальність та новий термін позбавлення волі.

Неможливо обійти увагою й питання юридичної недосконалості її існуючої редакції. Зокрема, у коментарях до диспозиції наведеної вище норми стверджується, що суб’єктами цього складу злочину можуть бути засуджені, які відбувають покарання як у виді позбавлення волі, так і у виді обмеження волі, що насправді зовсім не відповідає дійсності. Результати дослідження окремих положень диспозиції статті 391 КК дають обґрунтовані підстави стверджувати, що ані Виправно-трудовий кодекс України (далі – ВТК), ані чинний Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК), не містили і не містять норм, які б передбачали можливість застосування до осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, дисциплінарного стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або їх переведення за порушення вимог режиму на більш суворий режим відбування покарання, що, в свою чергу, і виключає взагалі можливість застосування статті 391 КК до цієї категорії осіб.

У переліку дисциплінарних стягнень, які можуть застосовуватись до осіб, засуджених до обмеження волі і визначені у частині1 статті 68 КВК, відсутній такий вид стягнення як переведення до ПКТ (одиночної камери). Крім того, глава 13 КВК не містить жодної норми, яка б передбачала можливість переведення засуджених до цього виду покарання на більш суворий режим за порушення вимог режиму відбування покарання. Отже, можна стверджувати, що та частина диспозиції статті 391 КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, була просто безглуздою.

Також, слід відзначити, що поняття «більш суворий режим» відноситься до термінології старого ВТК, котрий втратив чинність, оскільки в КВК України, виправні колонії поділяються не за режимами, а за рівнями безпеки.

Необхідно також зазначити, що за відсутності чіткого законодавчого визначення , не зовсім ясно, як саме необхідно тлумачити після набрання чинності КВК частину диспозиції ст. 391 КК: ”переводилась на більш суворий режим відбування покарання”. До набрання чинності КВК було чітко зрозуміло, що законодавець має на увазі зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі, які під час відбування покарання злісно порушують вимоги режиму і відповідно до вимог ст. 47 ВТК (Переведення засуджених, які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи) переведені в інші виправно-трудові установи. Чинне ж кримінально-виконавче законодавство передбачає як можливість переведення засуджених, які злісно порушують режим відбування покарання з колонії одного рівня безпеки до колонії іншого (вищого) рівня безпеки, так і переведення в межах однієї колонії з дільниці одного виду до дільниці іншого виду. Правомірно виникає питання: чи можна вважати переведенням на більш суворий режим тримання, яке передбачене у диспозиції ст. 391 КК, переведення засудженого за порушення вимог режиму з однієї дільниці виправної колонії до іншої, в межах однієї колонії? Однозначної відповіді на це питання закон не дає, що певним чином перешкоджає правильному застосуванню кримінального закону і може призвести до порушень законності.

Крім цього, певні складнощі виникли і стосовно застосування статті 391 КК до порушників режиму з числа осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. В якості обов’язкових умов їх кримінальної відповідальності стаття 391 КК передбачає: а) наявність у засудженого дисциплінарного стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери) або попереднє його переведення на більш суворий режим (знову архаїзм) відбування покарання за порушення вимог режиму; б) вчинення засудженим злісної непокори на протязі року після відбуття цього дисциплінарного стягнення або після повернення із установи з більш суворим режимом. Однак частина 14 статті 134 КВК передбачає, що якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Отже, якщо засуджений вчинить злісну непокору після спливу шестимісячного строку, хоча і протягом зазначеного у диспозиції статті 391 КК одного року з моменту відбуття стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери), дана норма до нього не може бути застосована, так як стягнення може бути вже погашено, і він вважається таким, що не має стягнення (за умови не вчинення нового дисциплінарного проступку). До 1.01.2004 року строк давності дії накладених дисциплінарних стягнень відповідно до статті 68 ВТК визначався в один рік, що повністю узгоджувалося з терміном, зазначеним у диспозиції статті 391 КК.

Застосування статті 391 КК має певні характерні особливості.

По-перше, як правило, засуджені, які обвинувачуються за цією статтею, не мають захисників у суді. Це призводить до того, що розгляд цих справ у суді поверховий та здебільшого формальний. Сторона обвинувачення не обтяжує себе суворим дотриманням норм та вимог закону. А це призводить до скасування більшості винесених вироків судами першої інстанції в апеляційному порядку. У моїй практиці, зустрічалися випадки, коли особі, котра притягувалася до відповідальності за статтею 391 КК України, по 4-5 разів апеляційний суд скасовував вирок місцевого суду.

Варто розглянути складові умов застосування статті 391 КК України

Так, наприклад, умовою порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є поміщення засудженого до ПКТ або ДІЗО за дії, що мали на меті уникнення від подальшого відбування покарання. Але ж бувають випадки, коли обвинувачуються особи, які були поміщені до ПКТ або ДІЗО з інших причин. Обвинувачення, а часто й суд, на такі дрібнички не зважають. Для суду вистачає самого факту поміщення до ПКТ, аби вважати правомірним застосування статті 391 КК України, хоча це невірно.

Умовою порушення кримінальної справи є також отримання засудженим двох стягнень. Часто ці стягнення – за якісь дрібні порушення, наприклад, не привітався з представником адміністрації, або відмовився чергувати в житловому приміщенні, або самовільно змінив спальне місце.

Звичайно, є норми, які дотримуватися режиму в місцях позбавлення волі. Але вважати такі проступки достатніми для того, щоб дії засудженого кваліфікувати як кримінальний злочин, за який наступає кримінальна відповідальність і можливе покарання до трьох років позбавлення волі – така позиція далека від адекватності покарання скоєному злочину.

Натомість, вважати складовим елементом кримінального злочину незастебнутий ґудзик або ліжко, прибране не за зразком – для багатьох працівників установ виконання покарань не є дивним.

Очевидно, що чимало таких стягнень штучні, і вони застосовуються лише для того, аби формально були витримані умови, за якими можна порушити кримінальну справу за статтею 391 КК України.

Отже, дуже часто порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України – це не намагання адміністрації добитися порядку в установі, це інструмент тиску на окремих засуджених, покарання з ознаками сваволі.

Разом з тим, згідно з пункту 28.1 Мінімальних стандартних правил поводження, не рекомендується у якості стягнення застосовувати будь-яку працю, навіть прибирання території або приміщення. Це положення міжнародного документу ігнорується працівниками установ виконання покарань, а судді, здається, про таку норму й не знають.

До того ж, жоден з нормативних актів Департаменту не містить вичерпний перелік правопорушень, за які можуть застосовуватися стягнення. Це відкриває широкі можливості для зловживань з боку персоналу.

Є підстави вважати, що іноді засуджені умисно йдуть на те, аби до них була застосована стаття 391 КК України. Таким чином вони намагаються себе позиціонувати у середовищі засуджених як особу, яка «твердо» протистоїть адміністрації. Таким чином вони в їх розумінні підвищують свій авторитет у злочинному світі. Є випадки, коли засуджені свідомо порушують режим відбування покарання, для того, що б в наслідок засудження за статтею 391 КК України бути переведеним до іншої виправної колонії, навіть вищого рівня безпеки. Це прагнення пояснюється конфліктною ситуацією з іншими засудженими, наявністю боргових залежностей, або інші причини.

Практика порушення кримінальних справ за статтею 391 КК України є доволі поширеним явищем, щороку за цією статтею порушується декілька сотень справ. Як правило, всі вони доводяться до суду і по ним виносяться обвинувачу вальні вироки.

Як же юридично грамотно уникнути переслідування за статтею 391 КК України засудженому, котрий відбуває покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк? Як уже зазначалося вище, підставою для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є систематичне невиконання законних вимог представників адміністрації. Категорія співробітників, котрі являються представниками адміністрації чітко визначена – це особи, котрі мають право накладати дисциплінарні стягнення (Начальник територіального управління, його заступники, начальник установи, його заступники та начальники відділень). Інші співробітники, ні молодші інспектори, ні чергові, а ні оперативні та режимні працівники до категорії представників адміністрації не відносяться. Їх вимоги, безумовно, слід виконувати засудженим, про те невиконання їх вимог тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність та не містить ознак кримінальності.

Часто дисциплінарні стягнення накладаються на засуджених за невиконання норм виробітку під час праці в промисловій зоні виправної колонії, адміністрація, а потім і слідчі органи, класифікують це порушення, як невиконання законних вимог. Про те в частині 1 статті 118 КВК України сказано лише, що засуджені «повинні працювати», про виконання норм виробітку, тобто про результати цієї праці, в КВК не сказано жодного слова, отже дії адміністрації в цьому випадку, безумовно неправильні.

На підставі частини 5 статті 118 КВК України «засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством». Для адміністрації виправної колонії це один із основних важелів для «розкрутки» засудженого за статтею 391 КК України, оскільки в силу кримінальних традицій, які перемогти ніколи напевно не вдасться, нормальному засудженому є принизливим прибирати місця загального користування та навіть брати в руки швабру чи віника, а тому більшість засуджених відмовляються від виконання даних вимог. Адміністрація, користуючись цим, розцінює дане порушення як невиконання законних вимог. Проте, якщо уважно вичитати положення частини 5 статті 118 КВК України, то словосполучення «можуть залучатися» не містить категоричності на зразок «повинні» чи «зобов’язані». А тому стягнення, накладені за відмову від таких робіт, під час слідства та суду повинні бути оскарженні або самим засудженим, або його захисниками.

З нашої практики працівників виправної колонії приведено ряд порушень, які слід різними способами уникати засудженому і які можуть дати підстави для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України. Це: категорична відмова від роботи в промисловій зоні, відмова слідувати в призначене відділення СПС (загальну камеру), камеру ДІЗО або ПКТ, відмова зайняти вказане начальником відділення спальне місце в житловому приміщенні чи загальній камері, категорична відмова від чергування в присутності представників адміністрації та інші менш поширені порушення. Раніше до цієї категорії відносилося таке порушення, як відмова від позачергового чергування, як дисциплінарного стягнення. Проте на даний час абзац п'ятий частини першої статті 132 КВК України «Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі» виключено на підставі Закону України N 1828-VI ( 1828-17 ) від 21.01.2010 року. А тому, якщо в ході притягнення до відповідальності, як одна з кваліфікуючих ознак злочину, зустрічаеться дисциплінарне покарання, накладене за відмову виконувати позачергове чергування, то і засуджений, і його захисники повинні звернути увагу слідчого та судді на даний факт.

В цілому ж, наприкінці даної статті, з вище викладеного, можна зробити певні висновки щодо застосування статті 391 КК України:

1. Існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК суперечить положенням та нормам статті 21 і 24 Конституції України та положенням чинного КК щодо відмови від адміністративної (дисциплінарної) послідовності, декриміналізації діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу.

2. Якщо законодавець все ж таки прийде до висновку про доцільність подальшого існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК, її диспозицію необхідно викласти у іншій редакції, приблизно у такій: "Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом шести місяців стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась до виправної колонії вищого рівня безпеки”.

середа, 20 липня 2011 р.

Что делать, если Вы осуждены к аресту.

Действующим Уголовным кодексом Украины (далее - УК Украины или УК), а точнее пунктом 8 статьи 51, предусмотрен такой вид уголовного наказания как арест (укр. – арешт). Что же собой представляет данный вид уголовного наказания в идеале и на самом деле? В соответствии со статьей 60 УК Украины, арест состоит в содержании осужденного в изоляции от общества и назначается судом на срок от 1 (одного) до 6 (шести) месяцев. Для несовершеннолетних в возрасте от 16 и до 18 лет – на срок от 15 до 45 суток (статья 101 УК Украины) при всем при том, что несовершеннолетним до 16 лет арест не может быть назначен судом. Как показывает практика, судами такой вид наказания как арест назначается только взрослым осужденным, в то же время за весь период моей практики, я видел только один случай, в котором несовершеннолетнему осужденному назначили наказание в виде 15 судом ареста.

Согласно части 1 статьи 50 уголовно-исполнительного кодекса Украины (далее – УК Украины или УК), а это в идеале (и значит всего лишь на бумаге), осужденные к этому виду наказания должны отбывать его по месту осуждения в специальном учреждении, которое называется арестный дом, а военнослужащие – на гауптвахте. Как же обстоят дела на самом деле? Из-за финансовых проблем в нашем обществе, которые тянутся с момента принятия действующего УК (с 2001 года), арестные дома решено было пока что не организовывать, а временно создать при следственных изоляторах участки арестных домов и там содержать осужденных, исполняя, таким образом, данный вид наказания. Но у нас все, что временно, рано или поздно становится постоянным. Так произошло и с арестными домами. До настоящего времени лица, осужденные к аресту, продолжают отбывать наказания в, фактически, неприспособленных для этого условиях следственных изоляторов.

Что же вас ожидает, если приговором суда вам назначено наказание в виде ареста на определенный срок? Как лучше подготовиться к отбытию наказания и что делать в этой ситуации для того, что бы максимально облегчить свою участь?

Рассмотрим два основных исходных варианта. Первый случай, когда мера пресечения – подписка о невыезде - оставляется судом до вступления приговора в законную силу. В этом случае у вас есть 15 (пятнадцать) суток на написание апеляционной (кассационной) жалобы, то есть, для продолжения борьбы за справедливость и т. д. Вы можете воспользоваться своим правом, предусмотренным Уголовно-процессуальным кодексом Украины (далее – УПК Украины), а можете и согласиться с приговором. В любом случае, процесс вступления приговора в законную силу вам следует контролировать лично и вот почему. Ваш приговор вместе с распоряжением о вступлении его в законную силу направляется судом в районный отдел внутренних дел по месту вашего проживания для задержания вас и приведения данного приговора в исполнение. Но, как показывает практика, работникам милиции явно не до ваших проблем, и материалы, относительно вас, ложатся «под сукно», а это означает, что вы, проживая по месту постоянного жительства, будете пребывать в розыске неопределенный срок. Для этого в канцелярии суда, который выносил приговор, узнайте о том, куда и когда направлены соответствующие материалы относительно вас, и, убедившись, что материалы находятся в районном отделе милиции, предварительно собрав все необходимые вещи, идите «сдаваться». В чем преимущества такого хода? Ну, во-первых, старое тюремное правило: «Раньше сядешь - раньше выйдешь» еще никто не отменял, а, во-вторых, у вас будет возможность собрать необходимые для пребывания в изоляции вещи и взять их, практически, в неограниченном количестве, поскольку, на основании части 3 статьи 51 УИК Украины осужденным к аресту запрещены как передачи (посылки)(кроме передачи одежды по сезону), так и свидания с родственниками.

Теперь рассмотрим второй исходный вариант. Это случай, когда до вынесения приговора суда вы находились под стражей или же, в ходе оглашения приговора, подписку о невыезде вам сменили на содержание под стражей до вступления приговора в законную силу. В данной ситуации вам, на наш взгляд, выгоднее затянуть процесс вступления приговора в законную силу, для того чтобы в полной мере значительную часть вашего срока пользоваться правами следственно арестованного (до вступления приговора в законную силу вы будете таковым являться), а не осужденного к аресту. На следственно арестованых распространяется действие Закона Украины «О предварительном заключении» (укр. – «Про попереднє ув» язнення») от 30.06.1993 года, а это значит, что согласно его абзаца 5 статьи 9 и абзаца 1 статьи 12, соответственно, вы будете иметь право на получения посылок или передач и на свидания с родственниками (правда, с разрешения суда, за которым будете числиться). Затянуть вступление приговора в законную силу законным путем легко и просто, воспользовавшись правами, данными УПК Украины, а именно, написать апеляционную жалобу на приговор (и зарегистрировать ее, сдав старшему по корпусу в СИЗО, на 14-15 сутки после вручения вам копии приговора) и, вместе с тем, заявление на ознакомление с материалами уголовного дела, протоколом судебного заседания и т. д. Теоретически и практически, использовав все свои права, можно затянуть вступление приговора в законную силу на весь срок ареста (пускай даже он и будет максимальным).

Далее поговорим об отбытии наказания в виде ареста (это случай, когда приговор набрал все-таки законную силу). Как уже отмечалось ранее, на осужденного уже будет распространяться действие УИК Украины и Правил внутреннего распорядка (далее - ПВР), утвержденных приказом Департамента N 275 от 25.12.2003 года (впоследствии, с внесенными изменениями), которые четко определяю права и обязанности осужденных к данному виду наказания. Остановимся сначала на некоторых правах.

Право на прогулку продолжительностью на один час (для несовершеннолетних – два час). Что это значит? Это значит, что вы вправе либо воспользоваться прогулкой, либо же, без каких-либо юридических последствий для себя, отказаться от нее. На практике бывают случаи, когда администрация СИЗО в принудительном порядке выгоняет осужденных из камер на прогулку, мотивируя это надуманными предлогами. Скажу сразу, это грубейшее нарушение прав осужденных. Подобные факты должны находить немедленное отображение в жалобах в надзирающие органы (прокуратура, региональное управление, центральный аппарат и т. д)

Право на восьмичасовой сон. Это значит, что после отбоя в 22.00 и до подъема в 6.00 вас не имеет право из администрации СИЗО никто тревожить, кроме, исключительных случаев (стихийное бедствие, пожар, техногенная авария, побег или другое преступление, которое может быть совершенно в вашей камере). В практике, с целью ускорения сдачи дежурства, дежурная смена, бывает, начинает утреннюю проверку до 6.00. Или же, находящийся на дежурстве, оперативный или режимный работник, с целью «подогнать» свои текущие дела, начинает вызывать к себе на профилактические беседы осужденных в ночное время. Это тоже грубейшее нарушение ваших прав на беспрерывный 8-мичасовой сон и тоже является основанием для жалоб.

Право на получение и отправку без ограничений писем. Хочу подчеркнуть, что это касается исключительно осужденных, приговоры, относительно которых вступили в законную силу, до вступления – переписка вам может быть разрешена только судом, за которым вы числитесь. Поскольку, вся переписка осужденных и следственно арестованных подлежит просмотру (раньше это называлось «цензурой», но суть осталась, практически, та же), ваше письмо какое-то время будет находиться у сотрудника СИЗО, на которого возложены функции просмотра писем. Ваша задача контролировать этот процесс и не допускать фактов задержки отправки писем, так как на практике просмотр может затянуться на неделю, а то и больше. Для этого необходимо информировать руководство СИЗО жалобами и заявлениями, а в случае его бездеятельности, надзирающие органы.

Право на покупку продуктов питания и предметов первой необходимости на сумму, не превышающую 70% минимальной заработной платы. Данное право возможно реализовать только в том случае, если у вас на лицевом счету есть деньги (их могут положить на счет родственники, друзья и т. д.). Заработать деньги в СИЗО законным путем не возможно, поскольку, согласно статьи 52 УИК, осужденные к аресту могут привлекаться только к работам без оплаты труда по благоустройству места лишения свободы.

Осужденные к аресту имеют и другие права, предусмотренные действующим законодательством и ведомственной нормативной базой, но подробно останавливаться на этом мы не будем.

Теперь об обязанностях. Нормативной базой их выписано, на первый взгляд, не так и много, но они существенны и могут трактоваться двояко. Естественно, администрация СИЗО их будет трактовать в свою пользу, ваша же задача их рассматривать только с юридической точки зрения и законности. В своих комментариях остановимся на рассмотрении некоторых из них. И так.

Осужденный к аресту обязан (языком оригинала): «дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня установи, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом установи та іншими особами». Это означает, что за конфликты среди ваших сокамерников (даже если идет разговор на повышенных тонах), за нахождение на спальном месте после подъема и до отбоя (я не говорю даже про сон в этот период) и такое прочее администрация СИЗО вправе привлечь вас к дисциплинарной ответственности. Но на практике, учитывая перегруженность в камерах, нарушение санитарных норм, специфику тюремных взаимоотношений, как правило, на эти нарушения администрация закрывает глаза. Это не касается случаев, когда на осужденного, скажем мягко, надо повлиять, а, выражаясь по-тюремному, «включить пресс». Тогда замечается каждое нарушение и фиксируется работниками администрации в виде рапортов на имя начальника СИЗО.

Как повод наказать осужденного, используется и такая его обязанность: «при відвідуванні приміщень, де тримаються засуджені, персоналом кримінально-виконавчої служби та іншими посадовими особами вставати і вітатися». Обойти вам эту норму, особенно если на вас обращено внимание администрации СИЗО, практически, невозможно. Остается только одно – подыматься и здороваться, даже если это вам и не по нутру. Закон - есть закон.

Следующая обязанность, тоже, может быть, будет смотреться как декларативная, но нередко и она используется администрацией, как рычаг давления на осужденного, особенно это касается дежурств в камере: «дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний вигляд, постійно підтримувати чистоту в камерах, за графіком чергувати в них». После попадания в камеру к арестантам не питайте никаких иллюзий – 90%, а то и больше, тамошних посидельцев - это бомжи, алкоголики и наркоманы без социальных связей и денег, ставшие жертвой милицейской статистики или месячников «оружие», «стоп наркотикам» или «административный надзор», многие из них до ареста жили в подвалах, притонах, на свалках и увидели впервые в жизни чистую простыню и кусок мыла только в местах лишения свободы. После всего выше приведенного, я лично, не понимаю как можно заставить данную категорию «дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний вигляд, постійно підтримувати чистоту в камерах». Поэтому, для нормального человека, попавшего в такие условия, основная задача – это не скатиться до уровня большинства своих сокамерников.

Что же запрещается делать осужденным к аресту? Свод запретов также приведен в ПВР. Остановимся на некоторых из них.

Осужденным к аресту запрещается (языком оригинала) «установлювати зв'язки з особами, які тримаються в інших камерах». Это, так называемая, межкамерная связь. Ее описание может занять ни одну страницу нашей статьи, поэтому в ближайшем будущем мы посвятим ей отдельную публикацию. Кратко сказать, это перекрикивание с соседними камерами (как непосредственно находясь в камере, так и пребывая на прогулке), тайная передача записок в соседние камеры («ксивы»), одежды и продуктов питания, долбление отверстий в стенах камеры для связи с соседями (если отверстие выходит наружу, то тут речь идет уже о побеге) и так далее. Если вы нормальный человек и считаете «тюремную жизнь», как чуждую для себя, уйдите в сторону от всего этого и у администрации СИЗО не будет оснований ни законных, ни моральных предъявлять вам какие-либо претензии или же предвзято к вам относиться.

Следующее, что запрещается, это «придбавати, виготовляти, уживати і зберігати предмети, вироби і речовини, зберігання яких засудженим заборонено». Перечень запрещенных предметов довольно-таки большой и указан в дополнениях к ПВР, остановлюсь на самых распространенных из них.

Это, разного рода, заточенные пластины («заточки»). На первый взгляд, ничего опасного в заточенной крышке консервной банки или ушке от алюминиевой кружки может быть и нет, но в моей практике были случаи, когда осужденные (правда, к лишению свободы) вскрывали друг другу грудные полости прикроватными пластмассовыми табличками.

Это вещества самодельного изготовления, которые имеют определенное содержания спирта или каких-либо других дурманящих или наркотических веществ (брага, различные вытяжки из клея, сапожного крема, лекарственных препаратов и т. д.). Употребление их осужденными разных категорий приводит к трагическим последствиям (факты неподчинения администрации, массовые беспорядки или просто отравления).

Это игральные карты (как заводские, так и самодельные). Так же, вроде бы, безобидный предмет. Но сосчитать количество жизней, которые были, в прямом смысле этого слова, проиграны в местах лишения свободы, наверно не сможет ни одна статистика.

Может быть, вам покажется запрет этих предметов не справедливым и драконовским, называйте это, как хотите, я лишь скажу, что он написан, буквально, кровью как сотрудников мест лишения свободы, так и осужденных и, если вы являетесь человеком, который хочет вернуться домой морально полноценным, держитесь от этого как можно дальше.

Данной категории осужденных так же запрещается: «продавати, дарувати чи відчужувати іншим шляхом на користь інших осіб предмети, вироби і речовини, які перебувають в особистому користуванні». Как правило, администрации не до таких мелочей, тем более, что уличить в этом осужденного практически не возможно. Мы намеренно остановились на этом запрете, только для того, что бы дать вам совет: «Никому ничего не давайте, ничего ни у кого не берите и не просите, как бы вам тяжело не было». Это избавит вас от неприятностей и конфликтов в среде осужденных.

Несоблюдение ПВР, невыполнение своих обязанностей и нарушение запретов влечет за собой наложение администрацией СИЗО дисциплинарных взысканий. В соответствии с частью 2 статьи 54 УИК Украины для осужденных к аресту предусмотрено наложение двух видов взысканий: объявление выговора и помещения в карцер на срок до 10 (десяти) суток. Как вы, наверное, и сами понимаете, объявление выговора для вас серьезных последствий иметь не будет, он по голове не ударит и за спиной его не носить, а вот помещение в карцер – это уже более или менее серьезно. Ради интереса, попробуйте закрыться дома в кладовке хотя бы на сутки, а ведь это весьма отдаленно соизмеримо с карцером. Если у вас все же дошло до наложения на вас дисциплинарного взыскания помните, что объяснительную по факту нарушения писать не обязательно (воспользуйтесь правом статьи 63 Конституции Украины), это, впоследствии, даст вам возможность обжаловать наложенное взыскание в прокуратуре или административном суде, так же помните, что объявить выговор может как начальник СИЗО, так и его заместители, а вот, поместить вас в карцер может исключительно только начальник, вынеся аргументированное постановление, с которым, в обязательном порядке, вас должны ознакомить под роспись.

Отбывая наказания в виде ареста, помните, что согласно части 1 статьи 51 УИК Украины вам гарантировано раздельное содержание. Это один из основных принципов отбытия наказания и состоит он в отдельном содержании мужчин от женщин, взрослых от несовершеннолетних, лиц ранее несудимых от лиц, отбывавших наказание в местах лишения свободы. На практике, из данных положений выдерживается лишь отдельное содержание женщин от мужчин и то только по понятным причинам. В связи с перегруженностью следственных изоляторов спецконтингентом, недостатком камер и так далее, встречаются неединичные факты, когда ранее отбывавшие наказание содержаться с ранее не судимыми, апеляционные содержатся вместе с осужденными, приговоры относительно которых вступили в законную силу, женщины, осужденные к аресту содержатся с осужденными к другим видам уголовных наказаний. Подобное касается больных и несовершеннолетних осужденных. Все эти факты являются поводом для реагирования надзирающими органами, поскольку есть грубым нарушением ваших прав.

В завершении хочу отметить, что полностью осветить детали и тонкости исполнения наказания в виде ареста, проблемы, которые возникают при этом, а так же другие вопросы в ходе нашей короткой статьи вряд ли возможно. Целью данной статьи есть довести до вас самые элементарные истины и создать общее представление об исполнении этого вида наказания. Все вопросы, которые могут возникнуть у вас относительно отбывания данного вида наказания, вы можете изложить в блоге или чате нашего сайта, а мы попытаемся дать на них квалифицированные ответы.

К сожалению, законодательством не предусмотрено условно-досрочное освобождение к данному виду уголовного наказания или его замена более мягким, не применима тут и статья 75 УК (освобождение от наказания с испытательным сроком), поэтому, если приговором суда вас осуждено к определенному сроку ареста, вам придется отбыть его до конца. Мы, администрация сайта желаем Вам в случае осуждения к уголовному наказанию в виде ареста, благополучно пережить все тяготы и лишения заключения и изоляции, предусмотренные законодательством, и возвратится домой здоровым и полноценным гражданином.

пʼятниця, 1 липня 2011 р.

Види запобіжного заходу та порядок його застосування.

Проблема запобіжних заходів в кримінальному процесі розробляється ще з радянських часів. Перелік запобіжних заходів постійно доповнюється з метою покращення здійснення кримінального судочинства. Постійно обговорюються питання про включення до запобіжних заходів затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади, віддання під нагляд міліції, домашнього арешту.

Система різноманітних запобіжних заходів, передбачена Кримінально-процесуальник кодексом України (далі – КПК або КПК України), дозволяє слідчим, органам дізнання, прокурору і суду індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості й характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого чи підозрюваного. На практиці найпоширенішими запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.

Для забезпечення виконання такими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов'язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна, - органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують такі передбачені КПК України заходи процесуального примусу, як наприклад, привід, затримання, зобов'язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмка, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи.

Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні у кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи підозрюваного, його права та свободі, гарантовані конституцією України.

Відповідно до кримінально-процесуального закону за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, може ухилятися від слідства й суду шляхом зникнення з постійного місця проживання або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд вправі застосувати щодо обвинуваченого один із запобіжних заходів (частина 1 статті 148, статті 244, 274, 343 КПК України).

Метою застосування запобіжного заходу є перешкодити обвинуваченому ухилитися будь-яким чином від слідства й суду, заважати встановленню істини в справі, займатися злочинною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобто забезпечити обвинуваченого за органами розслідування й суду та його належну поведінку.

Як правило, запобіжний захід застосовується до обвинуваченого (після пред’явлення звинувачення у скоєному злочині). Проте у виняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. В цьому разі обвинувачення має бути пред'явлено йому не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (частина 4 статті 148 КПК). Можливості відібрання від підозрюваного зобов'язання про явку КПК не передбачає.

Таким чином, запобіжні заходи це така сукупність заходів процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими, прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках - до підозрюваних з метою перешкодити їм ухилитися від слідства й суду, заважати встановленню істини в кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку. Саме це визначення широко розповсюджене в юридичній науковій літературі.

Взяття під варту та інші заходи процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Як то ми зустрічаємо на практиці все частіше і частіше. Водночас законодавець, виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув'язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт - день за три. При засудженні до інших мір покарання суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (частина 5 статті 72 Кримінального кодексу України). У тому разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання (частина 3 статті 338 КПК).

Згідно статті 149 КПК "Запобіжні заходи", такими заходами є:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

3-1) застава;

4) взяття під варту;

5) нагляд командування військової частини.

Перелік запобіжних заходів, даний в цій статті не є вичерпним. До неповнолітнього обвинуваченого може бути застосовано також передача його під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або ж адміністрації дитячого закладу (стаття 436 КПК України).

Так як запобіжних заходів існує ціла низка, слідчий, прокурор, суддя, суд може індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості і характеру інкримінованого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного.

До обвинуваченого чи підозрюваного може бути застосовано лише один із зазначених у законі запобіжних заходів, а не декілька одночасно.

Отже розглянемо коротенько кожний із видів заможних заходів.

Підписка про невиїзд. Стаття 151 КПК України проголошує: "Підписка про невиїзд полягає у вiдiбраннi від підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом. Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд".

Підписка про невиїзд є найбільш поширеним видом запобіжного заходу. Вона обирається у випадках, коли обставини справи свідчать про те, що мета застосування запобіжного заходу може бути досягнута і при обмеженні права обвинуваченого (підозрюваного) відлучатися з місця його постійного проживання або тимчасового знаходження.

Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід розуміти той населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне житло, взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом із сім'єю.

Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого - це місце, в якому він перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо.

Закон не передбачає права органів розслідування, прокурора й суду при обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи обвинуваченому місце проживання на період провадження в справі. Він надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обвинуваченому міняти місце постійного проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу.

Дозвіл відлучитися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду в інший населений пункт чи в іншу місцевість. При переїзді в межах місця проживання (в зв'язку з одержанням, обміном, найманням квартири тощо), вказаного в підписці, дозволу не потрібно, але про зміну адреси підозрюваний чи обвинувачений повинні повідомити орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Їхня тривала відсутність за адресою, вказаною в підписці, без повідомлення про це відповідному органу вважається порушенням підписки.

Дозвіл на постійний або тимчасовий виїзд з місця проживання або відмова в цьому оформляється мотивованою постановою слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Постанова про відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена обвинуваченим у загальному порядку, котрий передбачений статтями 234 — 236 КПКУкраїни.

Застосування підписки про невиїзд оформляється двома процесуальними документами: постановою (ухвалою, вироком) про обрання запобіжного заходу (частина 2 статті 148 КПК) і самою підпискою про невиїзд, в якій вказується місце і дата її відібрання, прізвище, ім’я, по батькові, адреса обвинуваченого (підозрюваного), зміст зобов’язання, оголошення про наслідки його порушення. Цей документ підписують обвинувачений (підозрюваний) і особа, яка відібрала підписку.

Особиста порука. Стаття 152 КПК України вказує: "Особиста порука полягає у вiдiбраннi від осіб, що заслуговують довіри, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом i зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох .Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, ухилиться від слідства i суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення у розмирі до двохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходів громадян. При відмові поручителя вiд взятого на себе зобов'язання особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом".

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довіри органів розслідування й суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесним ставленням до праці й виконанням громадських обов'язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом згаданих органів. За необхідності вони можуть витребувати характеристики, довідки, які містять основні відомості про поручителя. Ці документи додаються до справи.

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або за згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.

Як вже зазначалося вище, на поручителів може бути накладено грошове стягнення лише за невиконання зобов'язання забезпечити явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду. За невиконання ж зобов'язання забезпечити належну поведінку обвинуваченого до них можуть бути застосовані тільки заходи морального впливу.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, що провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи (стаття 153 КПК). Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід з'ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого на себе зобов'язання.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна дана справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної справи або в іншому судовому засіданні (стаття 153 КПК) суддею районного (міського) суду, якщо кримінальна справа не надсилається на розгляд суду, бо вона зупинена в зв'язку з невідомістю місця знаходження обвинуваченого або закрита. Рішення про грошове стягнення оформлюється постановою судді або ухвалою суду. В судове засідання викликається поручитель. Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу, майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду кримінальної справи. Поручитель має право оскаржити постанову судді або ухвалу суду в касаційному порядку (статті 355 КПК).

Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до слідчих органів чи суду вони повинні негайно заявити про відмову від узятого на себе зобов'язання. При своєчасному повідомленні про відмову від поручительства з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку та явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом (частина 3 статті 152 КПК).

Застосування особистої поруки оформлюється постановою (ухвалою) про обрання запобіжного заходу, яка оголошується обвинуваченому, і зобов’язанням про особисту поруку. Поручителі викликаються до слідчого або до суду, де їм повідомляється про суть справи і попереджують про відповідальність, передбачену частиною 2 статті 152 КПК України. Зобов’язання підписують поручителі (спільно або кожний окремо) і особа, яка його відібрала.

Порука громадської організації або трудового колективу. Стаття 154 КПК України вказує: "Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана органiзацiя або трудовий колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого i в суд. Громадська органiзацiя або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що вiддається на поруки".

Ставити питання про взяття особи на поруки громадською організацією чи трудовим колективом можуть їх керівні органи, окремі члени організації чи колективу, сам обвинувачений, його родичі і захисник, слідчий, прокурор.

Особи, які застосовують даний запобіжний захід повинні ознайомити збори або представників організації чи колективу з характером обвинувачення. Забезпечення виконання своєї постанови вони можуть доручити конкретній особі.

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що вони не можуть забезпечити належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов'язані відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу.

В разі, коли керівництво громадської організації чи трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведінку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те, що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб.

Поруку громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадській організації або трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності із закриттям кримінальної справи (стаття 10 КПК).

Заставодавець може відмовитись вiд взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобiжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобiжного заходу.

Якщо пiдозрюваний, обвинувачений, пiдсудний порушує взяті на себе зобов'язання, застава звертається в доход держави. Питання про звернення застави в доход держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в доход держави. Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень".

Застава, як запобіжний захід може застосовуватись в тих випадках, коли для забезпечення явки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного за викликом органу розслідування і суду підписка про невиїзд з місця постійного проживання або тимчасового знаходження (стаття 151 КПК) є за даних обставин недостатньою, а для взяття під варту (стаття 155 КПК) немає підстав або застосувати його недоцільно.

Про обрання застави як запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу. Крім того, складається протокол про прийняття застави, який підписується особою (представником юридичної особи), що внесла заставу, і особою, що її прийняла.

Якщо в стадії розслідування справи до обвинуваченого було застосовано запобiжний захiд у вигляді застави, суд у стадії віддання до суду має перевірити, чи відповідає прийняте рішення вимогам статті 154-1 КПК України. У разі, коли було допущено істотні порушення закону, суд повинен або усунути їх (наприклад, шляхом приведення розміру застави у відповідність iз вимогами статті 154-1 КПК), або змінити запобiжний захiд на інший, повернувши предмет застави заставодавцю.

За змістом статті 154-1 КПК України застосування чи незастосування застави повністю залежить вiд розсуду особи чи органу, в провадження яких перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання (з наведенням відповідних мотивів) у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру та ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу, яка притягується до вiдповiдальностi, й iнших обставин справи i обирати цей запобiжний захiд замість тримання під вартою лише тоді, коли є всі підстави вважати, що він може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов’язків, а також виконання вироку.

Рішення про застосування застави замість тримання під вартою має відповідати вимогам не тільки статті 148 КПК України, а й частині 1 статті 155 КПК України. Застава замість тримання під вартою щодо осiб, якi обвинувачуються у вчиненні тяжких насильницьких злочинів чи рецидивістів у складі організованих груп, а також щодо рецидивістів та осiб, якi раніше намагались ухилитися вiд правосуддя, може застосовуватись лише у виняткових випадках.

Відповідно до статті 84 КПК України, яка встановлює обов’язковість ведення протоколу як основного способу фіксування факту проведення процесуальної дії, її змісту i результатів, прийняття застави повинно бути належним чином оформлено в окремому протоколі чи в протоколі судового засідання. До протоколу обов'язково повинні долучатися розписки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз'яснення їм змісту частини 3 статті 154-1 КПК України, квитанція чи інший документ про внесення на депозит органу досудового розслідування або суду предмета застави та iншi документи (зокрема, про вартість матеріальних цінностей, переданих як застава).

Якщо застава вноситься не обвинуваченим чи підсудним, а іншою особою, в протоколі повинні чітко фіксуватися дані про неї: прізвище, ім’я та по батькові, дата народження, місце проживання чи перебування, а у випадках, коли заставодавцем є юридична особа, її найменування, місцезнаходження, необхідні банківські реквізити, а також данi про особу її представника i документ, яким підтверджуються його повноваження. В останньому випадку до протоколу повинні долучатися документи про правомірність видалення підприємством, установою чи організацією відповідної суми для використання як застави. Суди не можуть приймати заставу вiд державних підприємств, установ i організацій.

Згідно зі статтею 154-1 КПК України предметом застави можуть бути гроші чи iншi матеріальні цінності будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності i може бути відчужене ним.

Приймаючи як заставу майно, суд повинен визначитися з таких питань:

- чи є пiдозрюваний, обвинувачений, пiдсудний або заставодавець власником майна;

- яка вартість останнього;

- як забезпечити зберігання майна, переданого як застава;

- чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спори при вирішенні питання про його звернення в доход держави чи на користь цивільного позивача.

Майно повинно мати такi характеристики, таку якiсть i такий правовий статус, щоб виконання судового рiшення про позбавлення права власностi на нього пiдозрюваного, обвинуваченого, пiдсудного чи заставодавця не було поєднане з будь-якими труднощами.

Якщо майно є спiльною власнiстю декiлькох осiб, передати його як заставу вправi лише всi власники разом або ж один iз них за згодою решти. Майно, що перебуває у спiльнiй частковiй власностi, може бути самостiйним предметом застави за умови, що воно видiлене i передається в натурi.

Якщо законом передбачено, що право власностi на дане майно (квартири, будинки, автомобiлi тощо) пiдтверджується у спецiальному порядку чи спецiальними документами, цей порядок має бути додержано, а вiдповiднi документи долучено до справи. Про прийняття такого майна як застави суд повинен повiдомляти вiдповiднi органи (нотарiальну контору, бюро технiчної iнвентаризацiї, органи облiку автотранспорту тощо).

В разi необхiдностi до визначення вартостi цiнностей може залучатися спецiалiст чи експерт. Витрати по оцiнюванню предмета застави покладаються на заставодавця.

Грошi або iншi матерiальнi цiнностi, якi долучено до справи як речовi докази або на якi накладено арешт, не можуть бути предметом застави. На кошти чи предмети, переданi пiд заставу пiдозрюваним, обвинуваченим, пiдсудним, може бути накладено арешт з метою забезпечення вiдшкодування шкоди або можливої конфiскацiї майна лише в разi змiни запобiжного заходу у виглядi застави на iнший.

Кримінально-процесульний закон (стаття 154-1 КПК) не вимагає нотарiального посвiдчення передачi предмета застави. Тому внесення як застави майна (у тому числi нерухомого або транспортних засобiв) посвiдчувати в нотарiальному порядку не потрiбно.

Суд вправi зазначити у вироку, що запобiжний захiд у виглядi застави зберiгає свою дiю до набрання вироком законної сили i що пiсля цього застава повертається заставодавцю або звертається на виконання вироку в частинi майнових стягнень.

Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень, але його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду цього питання.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи (частина 7 статті 154-1 КПК).

Якщо з якихось причин питання про повернення застави заставодавцю чи про звернення її на виконання вироку в частинi майнових стягнень вироком не вирiшено, суд повинен зробити це в порядку, передбаченому статтями 409 i 411 КПК України.

Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під варту, коли без нього можна обійтися. Звичайно, тут з'являється можливість для заможних людей «відкупитися» від арешту, внісши заставу, а також для появи лихварів, які будуть робити бізнес, позичаючи під великі відсотки гроші незаможним для внесення застави або самі вносячи її як заставодавці і ставлячи таким чином цих незаможних у залежність від себе, з наступним «вибиванням» з них грошей з відсотками або втягуванням їх у злочинну діяльність для «відробітку» позиченого.

Взяття під варту. В стаття 155 КПК України зокрема говориться: «Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в тюрмі або місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб. Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано відносно осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть перебувати в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії. Порядок попереднього ув'язнення визначається Положенням про попереднє ув'язнення під варту, Кримінально-процесуальним кодексом.»

Взяття під варту (арешт) є найсуворішим запобіжним заходом. Тому він застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої частиною 1 статті 148 КПК України, причому лише в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше трьох років (частина 1 статті 155 КПК). До осіб, обвинувачених у вчиненні особливо небезпечних та деяких інших злочинів проти держави, крадіжки, грабежу, розбою, вбивства, зґвалтування та інших тяжких злочинів, взяття під варту може бути застосовано з мотивів самої тільки небезпечності злочину.

У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано і в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років (частина 1 статті 155 КПК). Це можливо, наприклад, у разі відсутності постійного місця проживання в обвинуваченого, порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкодження встановленню істини в справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим, якому дозволено короткостроковий виїзд з місця позбавлення волі.

Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є: 1) ізолятори тимчасового тримання міськрайвідділів МВС та Служби безпеки України (у разі їх наявності); 2) слідчі ізолятори Державної пенітенціарної служби України; 3) гауптвахти; 4) дисциплінарні ізолятори виправних колоній, та виховних колоній або гауптвахта - для осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (частина 3, 4, 5 статті 155 КПК, стаття 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення" ).

У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (частина 7 статті 21 Закону "Про міліцію").

Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув'язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, або начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери (частина 1 статті 8 Закону "Про попереднє ув'язнення").

В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні з-під варти (пункт 20 Положення "Про паспорт громадянина України" ). Ці особи підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а листування - цензурі, їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув'язнення. Вилучені у них при доставленні в ці місця гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання. Гроші та цінні папери, одержані шляхом обману під час перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (частина 3 статті 7 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Особи, взяті під варту, вправі, зокрема, мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.

Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарги, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (частина 1 статті 9, частина 4 статті 12, частина 2, 5 статті 13 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Згідно з частини 4 статті 21 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок .

Слідчі органи й суд, які застосували взяття під варту як запобіжний захід, зобов'язані вжити заходів щодо піклування про неповнолітніх дітей заарештованого, по охороні його майна й житла, якщо вони залишаються без нагляду, а також повідомити про арешт підозрюваного чи обвинуваченого і його місцеперебування дружину чи іншого родича, сповістити за місцем його роботи, дозволивши побачення родичів чи інших осіб з заарештованим (стаття 159-162 КПК): "Коли в особи, відносно якої як запобіжний захід обрано взяття під варту, є неповнолітні діти, які залишаються без нагляду, слідчий зобов'язаний негайно внести з цього приводу подання до служби в справах неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передачі зазначених неповнолітніх на піклування родичів або влаштування їх в дитячі установи.

Про вжитi заходи слiдчий письмово повiдомляє прокурора, а також заарештовану особу i копiю листа приєднує до справи" (стаття 159 КПК).

"При ув'язненнi пiдозрюваного або обвинуваченого слiдчий зобов'язаний вжити заходiв до охорони майна i житла ув'язненого, якщо майно i житло залишаються без нагляду" (стаття 160 КПК).

"Про арешт пiдозрюваного або обвинуваченого i його мiсце перебування слiдчий зобов'язаний повiдомити його дружину або iншого родича, а також сповiстити за мiсцем його роботи. Якщо обвинувачений є iноземним громадянином, то постанова про арешт направляється в Мiнiстерство закордонних справ України" (стаття 161 КПК).

"Побачення родичiв або iнших осiб з заарештованим може дозволити особа або орган, якi провадять справу. Тривалiсть побачення встановляється вiд однiєї до двох годин. Побачення може бути дозволено, як правило, не бiльше одного разу на мiсяць" (стаття 162 КПК).

В статті 156 КПК України говориться про строки, протягом яких можна тримати особу під вартою: "Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою 156 статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев'яти місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців - за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України. "

У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки, зазначені у частинах першій чи другій цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 КПКУкраїни виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, - з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеної з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.

Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі відкликання справи із суду прокурором на підставі статті 232 КПК України перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частиною другою цієї статті.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому КПК України порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Згідно частини 6 статті 156 КПК України "Начальник місця попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням".

Обвинувачений, який тримається під вартою, підлягає негайному звільненню адміністрацією установи в перший день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою. Персональна відповідальність за звільнення ув'язненого покладається в цьому разі на начальника місця попереднього ув'язнення (стаття 156 КПК, частина 3 статті 20 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Закінчення строку тримання обвинуваченого під вартою якщо він не продовжений в установленому законом порядку, є підставою для звільнення ув'язненого з-під варти. Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніше як за 7 діб до закінчення строку письмово повідомити про це слідчого, у провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора, який здійснює нагляд за її провадженням. У день закінчення строку тримання особи під вартою начальник місця попереднього ув'язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, і особа звільняється з-під варти за постановою цього прокурора (частина 1 і 2 статті 20 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Клопотання слідчого про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою (воно оформляється у вигляді мотивованої постанови) має бути порушене перед відповідним прокурором з таким розрахунком, щоб питання було вирішене до закінчення наявного строку тримання під вартою. В цьому питанні є вказівки Генеральної прокуратури і МВС України, які слід враховувати.

1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту”. (стаття 165-2 КПК)

Постанова про застосування як запобiжного заходу взяття пiд варту виконується органом, який обрав запобiжний захiд. У необхiдних випадках орган, що обрав запобiжний захiд, вправi доручити виконання постанови органам внутрiшнiх справ. Один примiрник постанови з санкцiєю прокурора направляється разом з заарештованим у вiдповiдне мiсце попереднього ув'язнення для виконання (ст. 158 КПК).

Стаття 434 КПК регламентує особливий порядок взяття під варту неповнолітнього: взяття під варту як запобіжний захід може застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю вчиненого злочину, при наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 106, 148, 150, 155 КПК України.

Про взяття під варту неповнолітнього обов’язково сповіщаються його батьки чи особи, що їх замінюють.

При вирішенні питання про арешт неповнолітнього, суддя повинен допитати його за загальними правилами згідно частини 5 статті 165-2 КПК України.

Про взяття під варту неповнолітнього необхідно повідомити і за місцем його навчання чи роботи (стаття 161 КПК).

Різні законодавчі акти регулюють спеціфічний порядок взяття під варту спеціальних суб’єктів. Такі суб’єкти не можуть бути заарештовані:

кандидат у Президенти України — без згоди Центральної виборчої комісії (частина 6 статті 34 Закону про вибори Президента України);

народний депутат України — без згоди Верховної Ради (частина 3 статті 80 Конституції України) ;

народний депутат Автономної Республіки Крим — без згоди Верховної Ради Республіки;

кандидат у народні депутати України, обласної, районної, міської, районної в місті, селищної, сільської виборчої комісії (стаття 30 Закону "Про вибори народних депутатів України" , ) ;

суддя — без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом (частина 3 статті 126 Конституції України);

Голова, Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати Верховної Ради України — без згоди Верховної Ради України (стаття 37 Закону України"Про Рахункову палату Верховної Ради України") .

Для взяття під арешт народного депутата, відповідний прокурор повинен внести подання у Верховну Раду.

Нагляд командування військової частини. У статті 163 КПК України вказано: "Нагляд командування вiйськової частини за пiдозрюваним або обвинуваченим, який є вiйськовослужбовцем, полягає у вжиттi заходiв, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведiнку та явку пiдозрюваного або обвинуваченого за викликом особи, що провадить дiзнання, слiдчого, прокурора, суду. Командування вiйськової частини повiдомляється про суть справи, по якiй обрано даний запобiжний захiд. Про встановлення нагляду командування вiйськової частини у письмовiй формi повiдомляє орган, що обрав цей запобiжний захiд".

Командування зобов’язано забезпечити не тільки явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом слідчих органів, прокурора і суду, а й його належну поведінку.

Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду, позбавляється на час розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не направляється на роботу поза частиною.

При обранні цього запобіжного заходу згоди командування військової частини не потрібно, але слідчий і суд зобов’язані в усній чи письмовій формі повідомити командування про суть справи, про що зазначається на постанові, вироку. ухвалі про обрання запобіжного заходу.

Питання про відповідальність командування за невиконання обов'язків по нагляду вирішується в кожному випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.

Віддання неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. Цей запобіжний захід щодо неповнолітніх регламентується статтею 436 КПК України: „До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених статтею 149 КПК України, може застосовуватись передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, — передача їх під нагляд адміністрації цієї установи”.

Якщо неповнолітній виховується в такій установі (школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники-розподільники, спеціальні виховні та лікувально-виховні установи, виховно-трудові колонії), то від них береться письмове зобов'язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При цьому вказані особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі порушення цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих поручителів (частина 3 статті 436 КПК). Якщо це зобов'язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.

Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у статті 436 КПК України їх передбачено фактично два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

Передбачені в статті 436 КПК України запобіжні заходи можуть бути застосовані як за клопотанням обох або одного з батьків, опікуна, піклувальника, адміністрації дитячого закладу, так і за ініціативою слідчого, прокурора, суду, але за наявності згоди зазначених осіб або адміністрації.

Батьки, опікуни, піклувальники, адміністрація дитячого закладу можуть відмовитись від взятого зобов’язання забезпечити належну поведінку та явку неповнолітнього до слідчого, прокурора і суду. Така відмова повинна бути письмовою і мотивованою. За наявності такої відмови має бути вирішено питання про заміну обраного запобіжного заходу іншим.

Отже ми з Вами коротенько розглянули всі види запобіжних заходів, які передбачені чинним законодавством України. Тепер коротенько зупинимося ще на одному важливому питанні, котре виникає при обранні виду запобіжного заходу. Це питання про мету та підстави застосування запобіжних заходів.

Отже, стаття 148 КПК України проголошує: „Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов'язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування. При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується”.

Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу в кожному конкретному випадку вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, які можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин Закон передбачає, що, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (стаття 150 КПК України).

Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав - це право, а не обов'язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді і суду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з'явиться до слідчого й суду за їх викликом (частина 3 статті 148 КПК). Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою про невиїзд (стаття 151 КПК). При порушенні цього зобов'язання до обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід. Про застосування запобіжного заходу слідчий, прокурор і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу або ж це питання вирішується у вироку.

На прикінці статті хотілося б розглянути питання про зміну та скасування запобіжного заходу. Стаття 165 КПК України — ”Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу” – дає нам вичерпні роз’яснення щодо цього питання. Відповідно до її норм, запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Інші запобіжні заходи застосовуються за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду.

Заміна одного запобіжного заходу іншим або його скасування здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом з додержанням вимог, передбачених частиною першою цієї статті. Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжному заході або в раніше обраному запобіжному заході. Запобіжний захід, крім взяття особи під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або змінено слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора.

Постанову судді про застосування запобіжного заходу можна оскаржити в судді вищої інстанції. Скарга подасться до суду безпосередньо або через адміністрацію місця попереднього ув'язнення, яка зобов'язана протягом доби надіслати скаргу до відповідного суду (частина 4 статті 13 Закону України "Про попереднє ув'язнення"). Одержавши скаргу, він запитує матеріали, на підставі яких дано санкцію на арешт, знайомиться з ними й призначає скаргу до розгляду в триденний строк з моменту одержання матеріалів.

Особи, які оскаржили дії судді, мають право разом зі скаргою подати до суду будь-які документи, які на їхню думку будуть мати значення для правильного та об'єктивного розгляду скарги (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 вересня І994 р. «Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт» ). Про час розгляду скарги суддя повідомляє прокурора, який вправі взяти участь у розгляді скарги і висловити свої доводи. У разі необхідності в судовому засіданні заслуховуються пояснення заарештованого, його захисника, законного представника.

Згідно зі статтею 165-1 КПК України, про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд ухвалу. У постанові (ухвалі) про застосування чи зміну запобіжного заходу зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження особи, щодо якої застосовується чи змінюється запобіжний захід, вчинений нею злочин, відповідна стаття Кримінального кодексу України, обраний запобіжний захід і підстави його обрання чи зміни, а також визначається особа чи орган, які повинні здійснювати контроль за виконанням постанови (ухвали). У постанові (ухвалі) про скасування запобіжного заходу повинні бути зазначені підстави для його скасування. Постанова або ухвала негайно оголошуються під розписку особі, щодо якої вона винесена. Одночасно особі роз'яснюються порядок і строки оскарження постанови або ухвали. При оголошенні постанови про обрання запобіжних заходів, не пов'язаних з триманням під вартою, особі під розписку повинно бути роз'яснено, в чому полягає обраний запобіжний захід, обов'язки, які покладаються на неї у зв'язку з його застосуванням. Особа також попереджається, що у разі порушення покладених на неї обов'язків та її неналежної поведінки до неї може бути застосовано більш суворий запобіжний захід.

У постанові, зокрема, зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття (1 частина статті) кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання. Постанова оголошується обвинуваченому під розписку. В разі його відмови розписатися про це відмічається на постанові (частина 2 статті 148 КПК). Ці правила застосовуються і в разі обрання запобіжного заходу щодо підозрюваного.

Під час розгляду кримінальної справи суд за наявності до того підстав може змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо підсудного (стаття 274 КПК). Ухвала (постанова) про це виноситься судом у нарадчій кімнаті й викладається у вигляді окремого документа, який підписується всім складом суду (стаття 273 КПК) або суддею, якщо він розглядає справу одноособово. Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується та чи інша міра покарання, суд повинен обміркувати питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право скасувати, змінити або підтвердити раніше обраний запобіжний захід (частина 1 статті 343 КПК). Рішення суду в цьому питанні викладається в резолютивній частині вироку (частина 1 статті 335 КПК). Суд апеляційної або касаційної інстанцій, скасовуючи вирок і направляючи кримінальну справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, вирішує питання про запобіжний захід у своїй ухвалі чи постанові.

Запобіжний захід скасовується при закритті кримінальної справи (частина 1 статті 214 КПК), при постановленій виправдувального вироку (частина 13 статті 335 КПК), а також вироку, який звільняє підсудного від відбування покарання або засуджує його до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; якщо підсудний перебуває під вартою, суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (частина 1 статті 342 КПК).

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, вирок та ухвала суду про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу повинні бути оголошені обвинуваченому, а також доведені до відома особистих чи громадських поручителів, командування військової частини, батьків, опікунів, піклувальників чи адміністрації дитячої установи.

При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту копія постанови, вироку чи ухвали надсилається адміністрації місця попереднього ув'язнення і підлягає виконанню негайно після її надходження (частина 4 статті 20 Закону "Про попереднє ув'язнення").
 

четвер, 23 червня 2011 р.

Практика застосування амністії в Україні.

В даній статті ми вирішили дещо проаналізувати практику застосування амністії в Україні та провести невеличкій екскурс до історії. Тема застосування амністії, на наш погляд, для читача буде однією з найцікавіших, бо, як кажуть в місцях позбавлення волі, що найбільш очікуваний в’язнями закон – це закон про амністію. Питання підготовки, розробки та виконання законодавчих документів про амністію також цікава тема і потребує роз’яснень для широкого загалу, особливо для родичів осіб, котрі відбувають покарання чи утримуються в місцях позбавлення волі та слідчих ізоляторах. На завершенні статті надамо, як завжди, деякі поради засудженим та їх родичам, які, сподіваємося, стануть у нагоді при застосуванні акту помилування.

От же почнемо, амністія – гуманний акт держави, який являє групове помилування та звільнення від кримінальної відповідальності чи відбування покарання засуджених або осіб, котрі притягуються до кримінальної відповідальності. Або, як визначає Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року за N 392/96-ВР «Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Чинність законодавчого документу про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.

Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією, виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.

Розрізняється три види амністії: повна, коли передбачається повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткова — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та умовна, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання.

Законодавчий документ про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або його не відбутої частини більш м’яким покаранням.

Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Судимість не може бути знята за законом про амністію.

Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Безпосередньо законодавчим документом, котрим приймається амністія, можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму відбування покарання та ін.).

Якщо зазирнути до історії Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної України, то даний акт у різні часи застосовувався досить широко. Нам відомі, досить значні за кількістю звільнених, амністії за радянських часів, наприклад амністія з нагоди смерті «вождя та вчителя» І.В.Сталіна 1953 року, коли табори, тюрми та місця заслання спорожніли практично повністю, або амністія з нагоди 60-ліття СРСР, в ході якої було звільнено дві третини засуджених та ув’язнених, після чого навіть провели скорочення персоналу місць позбавлення волі (правда, не надовго). В роки Незалежності України, за грандіозністю слід виділити амністію 2001 року, яка передувала вступу в законну силу нового Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). В ході даної амністії було звільнено або частково звільнено від покарання більше третини засуджених до позбавлення волі та половина засуджених до покарань, котрі з позбавлення волі не були пов’язані.

До 1996 року (включно) до набрання чинності Конституцією України та вищезазначеного Закону України «Про застосування амністії в Україні» акти амністії проголошувалися як Указами Президента України, так і постановами Верховної Ради (я вже не згадую про закони України) та не мали системності. Так, наприклад, в 1996 році було видано чотири законодавчих акти різних гілок влади про амністію (Закон України від 21 листопада 1996 р. «Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат», Указ Президента України від 16 квітня 1996 р. «Про амністію у зв'язку з 10-ю річницею Чорнобильської катастрофи», Указ Президента України від 20 лютого 1996 р. «Про звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених жінок і неповнолітніх» та Указ Президента України від 27 червня 1996 р. «Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України»). Я добре пам’ятаю ці законодавчі документи, а також ті проблеми, які виникали під час їх виконання. Тексти даних документів містили низку протиріч, а іноді носили і характер двоякості. Складність полягала також і в тому, що виконання амністії (її застосування) покладалося цілком на установи та органи виконання покарань та прокуратуру. Засуджені звільнялися від покарання або повністю, або частково за постановами начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених спостережними комісіями та санкціонованих територіальними прокурорами.

Починаючи з 1997 року законотворчість відносно застосування амністії набула сталості та впорядкованості. Конституція України визначила, що акти амністії проголошуються виключно Законом України, а Закон України «Про застосування амністії в Україні» (стаття 6) додав, що «закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року». До текстів законів додалася певна конкретика, з’явилися роз’яснення та тлумачення положень. Відповідно до наступних Законів України про амністію, особи звільнялися від покарання або частково за постановами судів, винесеними за поданнями начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених зі спостережними комісіями.

За категоріями осіб, котрі підпадали під дію амністії, дані законодавчі документи також відрізнялися один від одного досить суттєво. Так, наприклад, під дію вже згаданої амністії 2001 року підпадали навіть засуджені за такі злочини, як умисне вбивство, зґвалтування з тяжкими наслідками, розбій при обтяжуючих обставинах, тощо, на то місць під дію амністії 2003 року підпадали лише особи, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, засуджені за тяжкі злочини (їх перелік не значний) при наявності ряду пом’якшуючих та пільгових обставин (злочин скоєно у неповнолітньому віці, учасник бойових дій, постраждалий від аварії на ЧАЕС і таке подібне). Саме перелік категорій осіб у законодавчому документі впливає на кількість засуджених, котрі звільняються повністю або частково згідно амністії. Так, наприклад, згідно даних, оприлюднених Державним департаментом України з питань виконання покарань, з місць позбавлення волі за період 1992-2003 років було звільнено у зв'язку з амністією 15 904 особи (1992 рік - 1 313, 1994 рік - 2 380, 1995 рік - 7 990, 1996 рік - 7 987, 1997 рік - 31 188, 1998 рік - 38 542, 1999 рік - 10 710, 2000 рік - 11 944, 2001 рік – 28818, 2003 рік - 4 642).

Останні три роки закони про амністію в нашій країні не приймалися. Це можна пояснити і як нестабільною політичною ситуацією в країні, так і наявністю в діючому кримінальному законі інших підстав для звільнення засуджених від відбування покарання (наприклад, умовно-дострокове звільнення – стаття 81 КК України та заміна покарання більш м’яким – стаття 82 КК України), котрі надають можливість засудженому звільнитися з місць позбавлення волі до закінчення терміну покарання.

Саме звільнення за даними підставами є більш соціально-ефективним засобом щодо перевиховання засудженого, а ніж амністія. І ось з яких причин. Основними умовами застосування умовно-дострокового звільнення до засудженого є доведення ним свого виправлення (суспільно корисна праця, дотримання вимог режиму, навчання, тощо), приблизно те ж стосується і умов застосування статті 82 КК. Що ж стосується акту амністії, то тут умови застосування набагато простіші. Для засудженого необхідно входити до категорії осіб, на яких поширюється дія амністії (статейні ознаки, відбуття певної частини строку, приналежність до пільгової категорії, тощо) та не бути на день вступу закону про амністію в силу злісним порушником режиму відбування покарання (стаття 133 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України або КВК)). У даному випадку про виправлення чи не виправлення засудженого не йдеться. Не йдеться і про відшкодування ним збитків, завданих злочином, а також і про те, чи визнав засуджений свою провину чи не визнав. Таким чином, при застосуванні амністії втрачається ціль самого кримінального покарання, як засобу впливу на засудженого.

В даній статті слід зупинитися на деяких аспектах та питаннях, котрі виникають при застосуванні актів амністії і мають подвійне трактування.

Так, найбільше суперечок завжди точиться навколо визнання чи не визнання засудженого злісним порушником режиму відбування покарання. Стаття 133 КВК дає вичерпне формулювання даному поняттю «Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Особливі питання виникають при трактуванні останньої ознаки: «…вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Адміністрація виправного закладу, як за звичай, рахує всі непогашені стягнення на протязі всього терміну відбування покарання, а не протягом року, як це зазначено. В наслідок цього, до суду готується негативне подання, а суд, не вникаючи в суть питання, виносить постанову про відмову засудженому в застосуванні закону про амністію на підставі того, що він є злісним порушником режиму відбування покарання. Це є грубим порушенням діючого законодавства і потребує втручання як органів, котрі займаються наглядом за дотриманням законодавства в місцях позбавлення волі, так і апеляційного суду, куди засуджений просто зобов’язаний направити апеляційну скаргу на рішення місцевого суду щодо відмови у застосуванні амністії. Теж стосується і злісних порушень режиму, перерахованих в статті 133 КВК України. Адміністрація виправного закладу, як уже зазначалося попередньо, рахує всі непогашенні злісні порушення на протязі всієї відбутої частини строку покарання, а не протягом останнього року, як того вимагає закон.

Також слід відзначити, ще одне поширене значне порушення з боку адміністрації при визначенні «злісного порушника». При підрахуванні стягнень протягом року, адміністрація враховує і стягнення, котрі були накладені на засудженого правами заступників начальника установи та начальниками відділень СПС, що є також порушенням, оскільки стаття 133 КВК категорично визначає «…постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки …»

Виникають і інші питання, котрі пов’язані з застосуванням амністії, проте більшість з них, носить особливий та виключний характер, а тому зупинятися на них ми не будемо. Як що в читача виникають дані питання, то ми завжди раді будемо вам допомогти на сторінках нашого сайта.

На завершення нашої статті приведемо ряд простих істин, які необхідно знати в процесі застосування до засудженого акту амністії. Це:
-        тільки місцевий суд своїм рішенням, котре оформлюється постановою, може або застосувати до вас амністію або відмовити вам у цьому;

-          пам’ятайте, що,  у разі відмови вам в застосуванні акту амністії з будь-яких причин, ви маєте право, надане Кримінально-процесуальним кодексом, на написання апеляційної скарги протягом семи діб з дня судового засідання;

-          знайте, що ви маєте право на запрошення адвоката в судове засідання, на якому буде розглядатися питання застосування до вас амністії;

-          треба також знати, що будь-яке стягнення, накладене на вас представниками адміністрації (і яке, можливо, буде «заважати» в застосуванні акту амністії) може бути оскаржене в порядку нагляду до місцевої прокуратури чи до адміністративного суду за місцем дислокації виправного закладу;

-          перед судовим засіданням по застосуванню амністії ви маєте право на ознайомлення з матеріалами вашої особової справи. Це дасть вам можливість більш повно захистити себе в розрізі кваліфікуючих ознак «злісний порушник»;

-          пам’ятайте, що при визначенні вас як «злісного порушника» враховуються лише стягнення, накладені до набрання законом про амністію чинності. Стягнення, накладені після набрання чинності законом, враховуватися адміністрацією виправного закладу не повинні;

-          знайте, що ваше право бути присутнім як і на засіданні адміністративної комісії керівництва виправного закладу, так і в судовому засіданні, при цьому ви маєте всі права, передбачені чинним законодавством України, на захист.