Довічне позбавлення волі: проблеми та складності в виконанні покарання.

Починаючи з середини 90-х років і до сьогодення в суспільстві тривають дискусії, а іноді і відверті суперечки, проте, чи слід було скасовувати смертну кару і чи доцільно особливо небезпечних злочинців утримувати за рахунок держави довічно. Обидва боки, що приймають участь в цих суперечках, приводять масу доводів різного плану від моральних і соціальних до суто фінансових. Безумовно, в цій суперечці визначити переможця практично неможливо, бо думки і однієї, і іншої сторони, підкріплені обґрунтованими доводами, безумовно, мають право на існування. Цією статтею ми хотіли б влитися в дану полеміку і розглянути існуючу проблему через призму виконання даного виду кримінального покарання та виказати свою думку професіоналів в даній галузі правоохоронної діяльності.

Для всебічного аналізу даної проблеми повернемося до історії. За часів існування царської Росії, до складу якої входила і Україна, у різні періоди її існування смертна кара то вводилася урядом, то скасовувалася. Так, за часи правління царя Миколи I, після страти лідерів декабристів, смертну кару офіційно було скасовано, про те залишилося таке покарання, як тілесне, а це, в багатьох випадках, означало для покараного смерть. Царський уряд того часу пишався тим, що Росія цивілізована країна, в якій немає смертної кари, і її кримінальне законодавство гуманне як ніколи і як ніде. З історії ми знаємо, що стояло за цією доктриною, на сам перед, хоча б з біографії Т.Г.Шевченка. Реформи у тодішньому суспільстві за часів правління Олександра ІІ та Олександра ІІІ торкнулися и виконання кримінальних покарань. Офіційно, такого покарання, як смертна кара, в країні не існувало, хоча царські маніфести, які, практично, безконтрольно змінювали законодавство радикальним чином, передбачали, як виняткові випадки, застосування смертної кари за злочини проти державних діячів та, висловлюючись сучасною мовою, за тероризм. Винятковість такого виду покарання, як ми пам’ятаємо, на власній шиї відчули Олександр Ульянов, народовольці та багато інших революціонерів-радикалів того часу, у прямому розумінні цього слова. У імперському війську та на флоті за ряд злочинів (за зраду, дезертирство, бунт, невиконання наказів командира, тощо) також передбачалася смертна кара у вигляді розстрілу, але це стосувалося тільки військового часу, а, враховуючи те, що Росія воює майже завжди, то і смертна кара була майже постійною. Миколу ІІ, останнім часом, чомусь вважають ледве не найгуманнішою людиною та найгуманнішим царем всіх часів та народів, лібералом та прогресивним реформатором. Ми не будемо втягуватися у полеміку з цього приводу, приведемо лише факти в розрізі кримінальних покарань і смертної кари, зокрема. Випадків страти цивільних осіб за маніфестами його попередників дійсно не було (за винятком згаданого вбивства його батька Олександра ІІІ і незначної кількості інших випадків). Це пояснюється тим, що радикалізм і тероризм залишився в історії. Про те у війську та на флоті, особливо за заворушення 1905 року, розстрілювали на право і наліво, це ж відбувалося як і в період перед першою світовою війною, так під її час. Треба також відзначити та підкреслити, що смертна кара за вбивство рядового громадянина, та, навіть, і кількох громадян, за інші тяжкі злочини, у зазначений вище історичний період, не призначалася. Застосування її не було передбачене у таких випадках діючим, на той час, імперським законодавством. Натомість, судами призначалося покарання у вигляді каторги та заслання на різні терміни.

Після жовтневого перевороту та у перші місяці радянської влади, декретами смертну кару було скасовано, як пережитки царизму. Проте не на довго. Зрозумівши, що боротися з політичними опонентами цивілізованими заходами не вдається, не вдається навести також ладу у війську, радянська влада, спровокувавши низку терористичних актів з боку опозиційних сил, як відповідь на дані дії, запроваджує в країні, так званий, «червоний терор», тобто офіційно вводить в юридичну практику смертну кару у вигляді розстрілу. Після цього починається справжня вакханалія та терор. Для того, що б стратити людину, навіть не треба було збирати таку формальність як суд, достатньо було рішення надзвичайної комісії, яка складалася с трьох осіб (прообраз майбутньої славетної «трійки»), а іноді і одної особи, наділеної владними каральними повноваженнями.

За сталінських часів каральна машина лише набрала ходи. До переліку злочинів, за які призначалася смертна кара, додалися умисне убивство та крадіжка державного майна у великих та надвеликих розмірах, а за часів другої світової війни, і ряд інших, притаманних цьому історичному періоду, злочинів. Смертна кара у вигляді розстрілу, хоч, згідно, діючих у той час, кримінальних кодексів союзних республік, і була винятковою та на практиці стала звичайною справою. Винятковістю була, можливо, смертна кара у вигляді повішання. За геноцид і масове знищення військовополонених та мирного населення, а також за зраду та участь у бойових діях на боці ворога, у повоєнний час військовими трибуналами було засуджено декілька десятків осіб з числа військовослужбовців вермахту, СС, РВА (Російської визвольної армії) та інших до смертної кари у вигляді повішання (для цього навіть змінили діюче законодавство, як кажуть, задніми числами). Вироки приводили до виконання безпосередньо на площах великих міст (Київ, Мінськ, Ленінград та інші) публічно у присутності великих мас громадян.

За часів «відлиги» та, майже, до самого розпаду Радянського Союзу смертна кара, також вважалася знову прийнятими кодексами союзних республік, і УРСР зокрема, виключною мірою покарання. Але, насправді, згідно існуючих статистик застосовувалася досить широко. Дане покарання передбачалося за скоєння, наприклад, таких злочинів, як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, державну зраду, шпигунство, крадіжки державного майна у особливо великих розмірах, тощо.

У цей період, який включає в себе і перші роки Незалежності (до весни 1996 року) виконання даного покарання в Україні покладалося на співробітників Головного управління виконання покарань (ГУВП), яке , на той час, було підпорядковане МВС України. Подібні вироки, які набирали чинності, після відхилення клопотання про помилування Президентом, приводилися до виконання в слідчих ізоляторах Києва та Дніпропетровська їх співробітниками. Сам хід виконання вироку, процес страти, виконавці вироку, місце захоронення тіла страченого, і на даний час є таємною інформацією, яка охороняється законом. У моїй практиці були непоодинокі випадки, коли родичі страчених, зверталися до мене, як до посадової особи, з метою встановлення місця поховання даних засуджених. На жаль, а ні я, а ні інші посадові особи різних рівнів та відомств не можуть ні чим допомогти цим людям. На наш суб’єктивний погляд, можливо такі заходи таємності і зайві, особливо, коли стоїть питання про встановлення хоча б місця поховання страченого.

Але повернемося до історії. У травні 1996 року в Україні було страчено останнього засудженого до смертної кари. Після цього в нашій країні на вимогу закордонних правозахисних структур та Ради Європи було введено, так званий, мораторій на застосування смертної кари. Проте відповідні зміни до Кримінального кодексу України (1960 року) були внесені лише в 2000 році (Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року №1483 смертна кара була замінена довічним позбавленням волі.), а остаточно скасування смертної кари и введення в практику нового виду покарання «довічне позбавлення волі» було закріплено в новому Кримінальному кодексі України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

На наш погляд, практика роботи з категорією засуджених до довічного позбавлення волі бере свій початок, як не парадоксально, саме з 1996 року, с того часу, коли значна кількість осіб все ж таки засуджувалася судами до смертної кари, але вироки відносно них не виконувалися, а, в майбутньому, були приведені у відповідність до нового кримінального закону. Особисто я добре пам’ятаю цих засуджених. Виглядали вони на початку злякано, незрозумілість та невизначеність їх становище давалася взнаки. Потім після кількох років, проведених у слідчому ізоляторі, зляканість змінилася впевненістю і, навіть, наглістю у своїй поведінці та вимогах, які, далеко не завжди, були законними. Але, як загальну їх характеристику, слід було виділити, загальний психічний стан, а це зайва знервованість, збудженість, ознаки манії переслідування, тощо. Це був результат тривалого перебування у замкненому просторі камери.

На даний час, кількість засуджених до довічного позбавлення волі стрімко наближається до 1500 осіб. Стійка тенденція до зростання пояснюється, перш за все, загальним зростанням рівня злочинності, особливо останнім часом, у середньому відносно молодим віком засуджених (смертність серед даної категорії засуджених не перевищує 1-3 випадки на рік) та положеннями нині діючого законодавства (право на помилування Указом Президента України наступає лише по відбуттю 20 (двадцяти) років в ув’язненні). Зростання чисельності даної категорії засуджених породжує першу і, ледве, не найголовнішу проблему – розміщення в установах виконання покарань.

Заходи безпеки при утриманні засуджених до довічного позбавлення волі вимагають не аби якої підготовки приміщень (камер), двориків для проведення прогулянок, пропускного режиму, режиму при проведенні побачень з родичами чи адвокатами, тощо. Відповідно до діючої нормативної бази та Кримінально-процесуального кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, дана категорія засуджених повинна відбувати покарання в колоніях (установах) максимального рівня безпеки з триманням в приміщенні камерного типу (стосується виключно засуджених чоловіків), кількістю від 2 до 4 осіб в камері, стіни, підлога та стеля камери повинні належним чином армуватися, двері та вікна блокуватися тривожною сигналізацією, тощо. Станом на 1 січня 2003 року в Україні за зазначеними характеристиками налічувалося лише дві установи (Вінницька та Житомирська тюрми). Зрозуміло, що вмістити всю кількість засуджених до довічного позбавлення волі вони не могли, навіть, незважаючи на проведені перебудови та реконструкції. Керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань пішло шляхом створення не окремих спеціалізованих установ для виконання даного виду покарань, а вирішило створювати сектори (дільниці) максимального рівня безпеки в уже існуючих виправних колоніях різних видів рівня безпеки. На наш погляд, це помилкова стратегія, оскільки на перебудову непристосованих для цього приміщень діючих колоній витрачалися кошти у розмірах, котрі перевищували кошторис будівництва спеціалізованої установи. І ,як засвідчує практика, проблему розміщення засуджених таким чином вирішити не вдалося. Значний відсоток засуджених цієї категорії продовжує триматися в слідчих ізоляторах, незважаючи на те, що вироки відносно них давно набрали законної сили. У зв’язку з цим, Департамент розробив і затвердив положення про тимчасові дільниці максимального рівня безпеки при слідчих ізоляторах для тримання засуджених до довічного позбавлення волі. Зрозуміло, що все це не відповідає діючому законодавству і є, як грубим порушенням прав засуджених, так і загрозою персоналу слідчих ізоляторів та місцевих жителів (переважна кількість слідчих ізоляторів розташована в житловій частині обласних центрів та інших міст). Таким чином, ми поступово дійшли до чергової проблеми – безпеки персоналу установ, інших ув’язнених та місцевих жителів, які проживають в місцях дислокації закладів.

Психологію людини, яку засудили до довічного позбавлення волі, детально досить важко зрозуміти та проаналізувати, особливо на перших роках відбування покарання. Проте загальні риси та прагнення переважної більшості ув’язнених визначити можливо. Кожен з засуджених цієї категорії розмірковує приблизно так: раз не дочекатися помилування, то треба вчинити втечу. Втрачати в даному випадку абсолютно нічого, хоч за втечу, хоч за захоплення заручника, хоч за вбивство співробітника більше ніж довічне позбавлення волі суд не визначить. А тому, особливо останнім часом, почастішали випадки надзвичайних подій серед даної категорії засуджених по кримінально-виконавчій системі України. В 1996 році двоє засуджених до смертної кари вчинили втечу з Дніпропетровського слідчого ізолятору, перепилявши силові грати вікна нитками (?) з ковдри і подолавши основну огорожу установи. На щастя, один із втікачів був затриманий на місці (при падінні з висоти підвернув ногу), а інший через три дні – в передмісті Дніпропетровська. У 2003 році цензор Київського слідчого ізолятора пронесла за винагороду до режимної території та передала до камери, в якій утримувалося двоє засуджених до довічного позбавлення волі, ніж та пістолет з набоями. За допомогою пістолета та ножа засуджені під час виходу на прогулянку залишили камеру та, поранивши співробітника-кінолога, намагалися залишити режимний корпус та подолати основну огорожу. Під час слідування сходами корпусу вони були блоковані групою швидкого реагування СІЗО, після чого здалися. В 2007 році в дільницю для тримання засуджених до довічного позбавлення волі при Слов'яносербській виправній колонії Луганської області в посилці надійшли таємним способом приховані в бляшанці від риби пістолет та вибухова речовина. Використавши дане знаряддя для скоєння втечі, засуджені залишили приміщення камери, в якій утримувалися, і намагалися подолати основну огорожу колонії, де і були затримані силами групи швидкого реагування. У 2008 році ув’язнений Київського слідчого ізолятора, якому ймовірніше за все суд призначив би покарання у вигляді довічного позбавлення волі, слідуючи з прогулянки, змінив маршрут руху та, подолавши основну огорожу, вчинив втечу з установи. На щастя, був затриманий резервною групою СІЗО неподалік установи. У 2009 році в Одеському слідчому ізоляторі двоє засуджених до довічного позбавлення волі розібравши цегляну кладку підвіконня та відігнувши силові грати, залишили камеру та намагалися подолати основну огорожу. В результаті один засуджений був затриманий перед основною огорожею, а другий, який її успішно подолав, був затриманий лише через три доби в передмісті Одеси.

За щасливим збігом обставин, за винятком київського випадку, всі зазначені події обійшлися без постраждалих. Але, якщо не вжити заходів щодо посилення безпеки утримання даної категорії, в майбутньому без трагедії не обійдеться. На жаль, Департамент, у тому стані, в якому він перебуває в даний час, не спроможний вирішити дану проблему. І це не лише думка, а переконання як професіоналів.

Наступна проблема витікає з попередньої – це персонал установ, в яких тримаються засуджені до довічного позбавлення волі. Як ми бачимо з наведених надзвичайних подій, в кожній з них є або значна, або незначна провина персоналу установ. Так, наприклад, в Одеському ізоляторі на час надзвичайної події комплект особового складу складав лише 30% від передбаченого штатним розкладом, а через це технічні огляди камер та перевірки інженерно-технічних засобів охорони не проводилися, вартовий на вежі просто спав, як і, практично, вся чергова зміна. У 2003 році в Київському СІЗО ніж та пістолет з неба також не впав, а був занесений співробітницею. Саме слабка підготовка та відповідальність особового складу становить чи не найголовнішу проблему в утриманні та охороні даної категорії засуджених. Подібне сталося, на наш погляд, з вини Департаменту, його недолугої кадрової політики, яка, на жаль, продовжується і зараз, в ході якої практично не залишилося досвідчених співробітників в кримінально-виконавчій системі, котрі б могли передати молоді свій досвід та власним прикладом показати, як треба працювати і діяти в тій чи іншій ситуації. За фактами надзвичайних подій Департамент спромігся лише провести службові перевірки та покарати винних (деяких навіть звільнили з органів кримінально-виконавчої системи), про те в дійсні причини подій ніхто не вник до цих пір. А тому перелік надзвичайних подій за участі засуджених до довічного позбавлення волі не є вичерпним і чекає свого продовження.

Не можна не сказати і про моральну проблему покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Що під цим слід розуміти? Колись Департаментом велася статистика, яка, на перший погляд, здається цинічною, про те, скільки людським життів загалом позбавили засуджені цієї категорії. При будь-яких чисельності та складі засуджених до довічного позбавлення волі ця цифра більше ніж у два с половиною рази перевищувала загальну кількість засуджених. Не важко уявити, що кількість постраждалих родичів та знайомих загиблих буде в 5-6 разів перевищувати кількість жертв. Це люди, у яких мабуть не варто питати, як вони ставляться до відміни смертної кари в країні. Але ми не про те. Тримання засуджених до довічного позбавлення волі фінансується, переважною мірою, з державного бюджету, оскільки більша частина засуджених (особливо ті, що утримуються в СІЗО) не працює, а тому і не може сама себе утримувати. От і виходить, що родичі жертв, які сплачують податки до бюджету, утримують осіб, які позбавили життя близьких їм людей. Парадокс та й годі. Я вже не хочу казати, про відшкодування матеріальних та моральних збитків, завданих злочином.

Для того, щоб сплачувати за виконавчими листами, необхідно працевлаштувати засудженого на постійну роботу зі сталою заробітною платою. На практиці, це відбувається не завжди. Як уже зазначалося, засуджені, котрі утримуються в СІЗО не працюють взагалі, а в дільницях та секторах максимального рівня безпеки при виправних колоніях працевлаштовано всього на всього менше 10% засуджених даної категорії. Це пояснюється, по-перше, складною економічною ситуацією в країні (і в місцях позбавлення волі, зокрема), а, по-друге, посиленими режимними вимогами до даної категорії засуджених. Ну, уявить собі, що може вийти з цього, якщо такому засудженому дати в руки молоток, ножиці, різець, тощо. Ці знаряддя праці засуджений легко може використати для скоєння втечі, захоплення заручників, нападу на співкамерника - вибирайте будь-що. Це все при тім, що ми з вами вже згадували, що даній категорії засуджених втрачати особливо нічого і, за ради свободи, вони підуть на все. Таким чином, ми висвітили ще одну значущу проблему в цьому питанні – працевлаштування.

Найближчим часом може визначитися ще одна проблема, котра стосується безпеки як персоналу, так і самих засуджених. Неможливість розмістити належним чином, з дотриманням необхідних режимних вимог, усіх засуджених до довічного позбавлення волі спонукало законодавця унести зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо лібералізації режиму для даної категорії після відбуття ними певної частини строку. Таким чином, у відповідності до частини 2 статті 151-1 КВК України «засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки можуть бути переведені:

- з приміщень камерного типу, в яких тримаються дві особи, до багатомісних приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки з наданням дозволу на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру в порядку, встановленому законодавством, - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п'ятнадцяти років строку покарання;

- з багатомісних приміщень камерного типу до звичайних жилих приміщень виправної колонії максимального рівня безпеки - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п'яти років

строку покарання».

Навіть відбувши 15-20 років в ув’язненні засуджений до довічного позбавлення волі буде таким залишатися і надалі, зі своїми нахилами, намірами, думками та прагненням будь-яким чином отримати свободу. А в даному випадку законних шляхів для цього, практично, немає. А послаблення режиму щодо утримання даної категорії, скупчення засуджених в багатомісних камерах та в житлових приміщеннях колоній максимального рівня безпеки може стати у майбутньому фатальним чинником до кримінальної реалізації свого прагнення залишити місця позбавлення волі.

У цій статті ми намагалися, зробивши невеличкий екскурс до історії, висвітлити основні проблеми, які виникають при виконанні такого виду кримінального покарання, як довічне позбавлення волі. Проте, чи вдалося нам це, судити читачу. Ваші зауваження та доповнення ми раді будемо прочитати на сторінках нашого сайту як у формі відгуку так, і в блогах та чаті. Залишається, наприкінці, зробити певний висновок, про те, чи необхідна в даний час країні смертна кара. Ми викажемо лише свою думку, не претендуючи на її пріоритетність серед інших. Як показує неофіційне опитування серед співробітників кримінально-виконавчої системи (як діючих, так і колишніх), то переважне їх число висловлюється таким чином, що смертну кару було скасовано в нашій країні передчасно, наше суспільство а ні морально, а ні економічно не було, готове, і не буде ще готове ще на протязі тривалого часу, до цього. Як показує практика, то не була готова і кримінально-виконавча система саме до виконання зазначеного виду покарання. Якщо порівнювати нашу країну з аналогічною за можливостями та потенціалом – Білоруссю, то там смертну кару і до цього часу не збираються скасовувати, а тому білоруське суспільство немає тих проблем, про які ми сьогодні говорили.