четвер, 23 червня 2011 р.

Практика застосування амністії в Україні.

В даній статті ми вирішили дещо проаналізувати практику застосування амністії в Україні та провести невеличкій екскурс до історії. Тема застосування амністії, на наш погляд, для читача буде однією з найцікавіших, бо, як кажуть в місцях позбавлення волі, що найбільш очікуваний в’язнями закон – це закон про амністію. Питання підготовки, розробки та виконання законодавчих документів про амністію також цікава тема і потребує роз’яснень для широкого загалу, особливо для родичів осіб, котрі відбувають покарання чи утримуються в місцях позбавлення волі та слідчих ізоляторах. На завершенні статті надамо, як завжди, деякі поради засудженим та їх родичам, які, сподіваємося, стануть у нагоді при застосуванні акту помилування.

От же почнемо, амністія – гуманний акт держави, який являє групове помилування та звільнення від кримінальної відповідальності чи відбування покарання засуджених або осіб, котрі притягуються до кримінальної відповідальності. Або, як визначає Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року за N 392/96-ВР «Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Чинність законодавчого документу про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.

Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією, виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.

Розрізняється три види амністії: повна, коли передбачається повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткова — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та умовна, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання.

Законодавчий документ про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або його не відбутої частини більш м’яким покаранням.

Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Судимість не може бути знята за законом про амністію.

Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Безпосередньо законодавчим документом, котрим приймається амністія, можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму відбування покарання та ін.).

Якщо зазирнути до історії Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної України, то даний акт у різні часи застосовувався досить широко. Нам відомі, досить значні за кількістю звільнених, амністії за радянських часів, наприклад амністія з нагоди смерті «вождя та вчителя» І.В.Сталіна 1953 року, коли табори, тюрми та місця заслання спорожніли практично повністю, або амністія з нагоди 60-ліття СРСР, в ході якої було звільнено дві третини засуджених та ув’язнених, після чого навіть провели скорочення персоналу місць позбавлення волі (правда, не надовго). В роки Незалежності України, за грандіозністю слід виділити амністію 2001 року, яка передувала вступу в законну силу нового Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). В ході даної амністії було звільнено або частково звільнено від покарання більше третини засуджених до позбавлення волі та половина засуджених до покарань, котрі з позбавлення волі не були пов’язані.

До 1996 року (включно) до набрання чинності Конституцією України та вищезазначеного Закону України «Про застосування амністії в Україні» акти амністії проголошувалися як Указами Президента України, так і постановами Верховної Ради (я вже не згадую про закони України) та не мали системності. Так, наприклад, в 1996 році було видано чотири законодавчих акти різних гілок влади про амністію (Закон України від 21 листопада 1996 р. «Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат», Указ Президента України від 16 квітня 1996 р. «Про амністію у зв'язку з 10-ю річницею Чорнобильської катастрофи», Указ Президента України від 20 лютого 1996 р. «Про звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених жінок і неповнолітніх» та Указ Президента України від 27 червня 1996 р. «Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України»). Я добре пам’ятаю ці законодавчі документи, а також ті проблеми, які виникали під час їх виконання. Тексти даних документів містили низку протиріч, а іноді носили і характер двоякості. Складність полягала також і в тому, що виконання амністії (її застосування) покладалося цілком на установи та органи виконання покарань та прокуратуру. Засуджені звільнялися від покарання або повністю, або частково за постановами начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених спостережними комісіями та санкціонованих територіальними прокурорами.

Починаючи з 1997 року законотворчість відносно застосування амністії набула сталості та впорядкованості. Конституція України визначила, що акти амністії проголошуються виключно Законом України, а Закон України «Про застосування амністії в Україні» (стаття 6) додав, що «закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року». До текстів законів додалася певна конкретика, з’явилися роз’яснення та тлумачення положень. Відповідно до наступних Законів України про амністію, особи звільнялися від покарання або частково за постановами судів, винесеними за поданнями начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених зі спостережними комісіями.

За категоріями осіб, котрі підпадали під дію амністії, дані законодавчі документи також відрізнялися один від одного досить суттєво. Так, наприклад, під дію вже згаданої амністії 2001 року підпадали навіть засуджені за такі злочини, як умисне вбивство, зґвалтування з тяжкими наслідками, розбій при обтяжуючих обставинах, тощо, на то місць під дію амністії 2003 року підпадали лише особи, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, засуджені за тяжкі злочини (їх перелік не значний) при наявності ряду пом’якшуючих та пільгових обставин (злочин скоєно у неповнолітньому віці, учасник бойових дій, постраждалий від аварії на ЧАЕС і таке подібне). Саме перелік категорій осіб у законодавчому документі впливає на кількість засуджених, котрі звільняються повністю або частково згідно амністії. Так, наприклад, згідно даних, оприлюднених Державним департаментом України з питань виконання покарань, з місць позбавлення волі за період 1992-2003 років було звільнено у зв'язку з амністією 15 904 особи (1992 рік - 1 313, 1994 рік - 2 380, 1995 рік - 7 990, 1996 рік - 7 987, 1997 рік - 31 188, 1998 рік - 38 542, 1999 рік - 10 710, 2000 рік - 11 944, 2001 рік – 28818, 2003 рік - 4 642).

Останні три роки закони про амністію в нашій країні не приймалися. Це можна пояснити і як нестабільною політичною ситуацією в країні, так і наявністю в діючому кримінальному законі інших підстав для звільнення засуджених від відбування покарання (наприклад, умовно-дострокове звільнення – стаття 81 КК України та заміна покарання більш м’яким – стаття 82 КК України), котрі надають можливість засудженому звільнитися з місць позбавлення волі до закінчення терміну покарання.

Саме звільнення за даними підставами є більш соціально-ефективним засобом щодо перевиховання засудженого, а ніж амністія. І ось з яких причин. Основними умовами застосування умовно-дострокового звільнення до засудженого є доведення ним свого виправлення (суспільно корисна праця, дотримання вимог режиму, навчання, тощо), приблизно те ж стосується і умов застосування статті 82 КК. Що ж стосується акту амністії, то тут умови застосування набагато простіші. Для засудженого необхідно входити до категорії осіб, на яких поширюється дія амністії (статейні ознаки, відбуття певної частини строку, приналежність до пільгової категорії, тощо) та не бути на день вступу закону про амністію в силу злісним порушником режиму відбування покарання (стаття 133 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України або КВК)). У даному випадку про виправлення чи не виправлення засудженого не йдеться. Не йдеться і про відшкодування ним збитків, завданих злочином, а також і про те, чи визнав засуджений свою провину чи не визнав. Таким чином, при застосуванні амністії втрачається ціль самого кримінального покарання, як засобу впливу на засудженого.

В даній статті слід зупинитися на деяких аспектах та питаннях, котрі виникають при застосуванні актів амністії і мають подвійне трактування.

Так, найбільше суперечок завжди точиться навколо визнання чи не визнання засудженого злісним порушником режиму відбування покарання. Стаття 133 КВК дає вичерпне формулювання даному поняттю «Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Особливі питання виникають при трактуванні останньої ознаки: «…вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Адміністрація виправного закладу, як за звичай, рахує всі непогашені стягнення на протязі всього терміну відбування покарання, а не протягом року, як це зазначено. В наслідок цього, до суду готується негативне подання, а суд, не вникаючи в суть питання, виносить постанову про відмову засудженому в застосуванні закону про амністію на підставі того, що він є злісним порушником режиму відбування покарання. Це є грубим порушенням діючого законодавства і потребує втручання як органів, котрі займаються наглядом за дотриманням законодавства в місцях позбавлення волі, так і апеляційного суду, куди засуджений просто зобов’язаний направити апеляційну скаргу на рішення місцевого суду щодо відмови у застосуванні амністії. Теж стосується і злісних порушень режиму, перерахованих в статті 133 КВК України. Адміністрація виправного закладу, як уже зазначалося попередньо, рахує всі непогашенні злісні порушення на протязі всієї відбутої частини строку покарання, а не протягом останнього року, як того вимагає закон.

Також слід відзначити, ще одне поширене значне порушення з боку адміністрації при визначенні «злісного порушника». При підрахуванні стягнень протягом року, адміністрація враховує і стягнення, котрі були накладені на засудженого правами заступників начальника установи та начальниками відділень СПС, що є також порушенням, оскільки стаття 133 КВК категорично визначає «…постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки …»

Виникають і інші питання, котрі пов’язані з застосуванням амністії, проте більшість з них, носить особливий та виключний характер, а тому зупинятися на них ми не будемо. Як що в читача виникають дані питання, то ми завжди раді будемо вам допомогти на сторінках нашого сайта.

На завершення нашої статті приведемо ряд простих істин, які необхідно знати в процесі застосування до засудженого акту амністії. Це:
-        тільки місцевий суд своїм рішенням, котре оформлюється постановою, може або застосувати до вас амністію або відмовити вам у цьому;

-          пам’ятайте, що,  у разі відмови вам в застосуванні акту амністії з будь-яких причин, ви маєте право, надане Кримінально-процесуальним кодексом, на написання апеляційної скарги протягом семи діб з дня судового засідання;

-          знайте, що ви маєте право на запрошення адвоката в судове засідання, на якому буде розглядатися питання застосування до вас амністії;

-          треба також знати, що будь-яке стягнення, накладене на вас представниками адміністрації (і яке, можливо, буде «заважати» в застосуванні акту амністії) може бути оскаржене в порядку нагляду до місцевої прокуратури чи до адміністративного суду за місцем дислокації виправного закладу;

-          перед судовим засіданням по застосуванню амністії ви маєте право на ознайомлення з матеріалами вашої особової справи. Це дасть вам можливість більш повно захистити себе в розрізі кваліфікуючих ознак «злісний порушник»;

-          пам’ятайте, що при визначенні вас як «злісного порушника» враховуються лише стягнення, накладені до набрання законом про амністію чинності. Стягнення, накладені після набрання чинності законом, враховуватися адміністрацією виправного закладу не повинні;

-          знайте, що ваше право бути присутнім як і на засіданні адміністративної комісії керівництва виправного закладу, так і в судовому засіданні, при цьому ви маєте всі права, передбачені чинним законодавством України, на захист.

понеділок, 20 червня 2011 р.

Что делать, если Вы осуждены к исправительным работам?


Уголовным кодексом Украины (далее - УК Украины или УК), а точнее пунктом 5 статьи 51, предусмотрен такой вид уголовного наказания как исправительные работы (укр. – виправні роботи). Что это такое? В статье 57 УК изложено краткое описание данного вида наказания. Наказание состоит в том, что отбывается осужденным по месту работы и при этом из его зарплаты (дохода) вычитается в доход государства определенная сумма денег (часть этой зарплаты или дохода). Законодатель предусмотрел, что исправительные работы назначаются судом на срок от 6 (шести) месяцев до двух лет и определил рамки вычета из заработной платы (дохода) от 10 до 20 %. Для несовершеннолетних осужденных (возраст, которых находится в пределах от 16 до 18 лет) исправительные работы назначаются на срок от 2 месяцев до одного года и сумма вычета из заработной платы (дохода) должна находиться в пределах от 5 до 10 % (части 2,3 статьи 100 УК Украины). Исправительные работы не применяются к ряду лиц, перечень которых указан в части 2 статьи 57 УК Украины, а именно к беременным женщинам и женщинам, находящимся в декретном отпуске, несовершеннолетним, не достигшим возраста 16 лет, военнослужащим, сотрудникам правоохранительных органов и так далее. Исправительные работы назначаются судом как в виде непосредственного наказания за преступление, так и в порядке статьи 82 УК Украины, то есть в порядке замены наказания (как правило, лишение или ограничение свободы) более мягким. В этом случае, как показывает судебная практика, остаточная часть первоначального наказания не должна превышать двух лет. В моей практике были случаи, когда местные суды применяли в порядке статьи 82 КК замену лишения свободы исправительными работами на срок до 2 лет, если остаточная часть срока первоначального наказания составляла два с половиной, три и больше лет. Но эти случаи до сих пор являются предметом спора судебных и прокурорских органов и конкретного разъяснения не получили. В то же время случай по Житомирской исправительной колонии (№ 4), когда судом оставшаяся часть лишения свободы сроком свыше двух с половиной лет некоему осужденному была заменена на тот же срок исправительных работ, обрела огласку в обществе и руководящем ведомстве, в следствии которого ряд должностных лиц колонии, управления и Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний (далее - Департамент) были привлечены к дисциплинарным наказаниям, а некоторые смещены с должностей.

И так, вы осуждены к исправительным работам. Рассмотрим два случая: непосредственно осуждены за преступление и получили данное наказание в порядке ранее упомянутой статьи 82 УК.

По первому случаю очень много аналогичностей с содержанием статьи «Что делать, если вы осуждены с испытательным сроком?», а именно касательно даваемой вами расписки в суде по поводу того, что вы ознакомлены со всеми правилами отбытия наказания и обязаны явится в Уголовно-исполнительную инспекцию (далее - УИИ), на которую согласно части 1 статьи 13 Уголовно-исполнительного кодекса Украины (далее УИК Украины или УИК) возложена функция по исполнению данного вида наказания (Что такое «Уголовно-исполнительная инспекция» см. статью «Что делать, если вы осуждены с испытательным сроком?», которая размещена на нашем сайте). Поступайте аналогично приведенному в упомянутой статье, иначе проблем в будущем не избежать.

Помните, что исполнение данного вида наказания УИИ начинается не раньше вступления вашего приговора в законную силу и явиться в УИИ вы должны не раньше этого времени и обязательно по соответствующему вызову инспекции (требования к вызову см. всю ту же статью «Что делать, если вы осуждены с испытательным сроком?»).

Практически аналогичная ситуация возникает и в случае, если вы освобождаетесь из мест лишения свободы в соответствии постановления суда, вынесенного на основании статьи 82 УК. С той лишь разницей, что с предложением о даче вами расписки обращается не секретарь суда, а сотрудник исправительного учреждения (чаще всего начальник отделения СПР или руководитель отдела по контролю за исполнением судебных решений). В этом случае я вам рекомендую вообще ничего не подписывать. Отказ от подписи для вас не будет иметь абсолютно никаких последствий, за то, в последствии, вы получаете ряд выгод в процессе дальнейшего отбытия наказания в виде исправительных работ. После прибытия к постоянному месту жительства, вам также не стоит сломя голову бежать в УИИ. Согласно нормативной базы, которая регламентирует деятельность частей по контролю за исполнением судебных решений исправительных учреждений (языком оригинала - Наказ Департаменту від 11.01.2008 року N 1 «Про затвердження Інструкції про роботу відділів (груп, старших інспекторів) установ виконання покарань та слідчих ізоляторів по контролю за виконанням судових рішень), на сбор и отправку в УИИ всех документов относительно вас дается три дня (как правило, в этот срок никто не укладывается), прибавьте к этому срок почтовой пересылки, регистрации по месту и у вас появится зазор в месяц или даже полтора. Это время лучше всего использовать для поиска работы и оформления других необходимых процедур (регистрация по месту жительства, в участкового и т. д.).

Далее процедура постановки на учет по двум приведенным случаям практически совпадает. После получения вызова, вы направляетесь в УИИ, захватив оригиналы и копии ряда документов: паспорт, справка о составе семьи (если есть), справка об освобождении (в случае освобождения из мест лишения свободы или предварительного заключения), медицинских документов (если они имеют значение), свидетельств о рождении детей (если есть), паспортов или свидетельств о рождении родителей (если они преклонного возраста), справку о составе семьи, афганского или чернобыльского удостоверений (если есть), а также две фотографии 3 на 4 (в случае вашего желания, поскольку инспекция не вправе вас заставить их принести, это не предусмотрено ни одним законодательным документом). Все это необходимо для приобщения к вашему личному делу и может сыграть роль при отбытии наказания, а так же в случае применения амнистии (если будет принят закон о таковой) или условно-досрочного освобождения от наказания.

После вашего прибытия в УИИ, инспектор, удостоверившись в подлинности вашей личности, предлагает заполнить анкету и, ознакомив с обязанностями во время отбытия наказания, дать расписку об этом. Обязанностей у осужденного к исправительным работам довольно много и они достаточно серьезные. За нарушения и невыполнения обязанностей после предложения осужденному написать собственноручно объяснения, инспектор выносит предупреждение. О предупреждении более подробно рассказано в статье «Что делать, если вы осуждены с испытательным сроком?». Систематическое нарушение обязанностей влечет за собой последствия в виде возбуждения уголовного дела по части 2 статьи 389 УК Украины и осуждения на определенный срок ареста или исправительных работ. Что бы вам избежать это и другие не нужные проблемы мы подробно остановимся на разъяснении некоторых из обязанностей осужденных.

Осужденный обязан являться в УИИ на регистрацию. Периодичность регистрации устанавливается инспектором соответствующим постановлением до 6 раз в квартал и оглашается под роспись осужденному. Это означает то, что вы должны явиться в назначенный день в УИИ и зарегистрироваться путем росписи в листке регистрации, находящимся в вашем личном деле. Ваше появление на день раньше или на день позже как явка не засчитывается и является грубым нарушением обязанностей и порядка отбывания наказания. Два и более подобных нарушения без уважительных причин (болезнь) дает УИИ право направить соответствующие материалы и представление в районную прокуратуру на возбуждение относительно вас уголовного дела по выше упомянутой статье УК. Во избежание нечестностей со стороны инспекторов держите на особом контроле свой листок регистрации, убедитесь, что графа и дата с вашей подписью совпадает, что в графе «подпись» не стоят какие-либо пометки, сделанные инспектором карандашом или ручкой и т. д.

Как и освобожденным с испытательным сроком, так и осужденным к исправительным работам запрещен выезд без разрешения УИИ за пределы Украины. Разрешение на выезд выдает инспектор, оформляя его в виде постановления. Но опять же таки основания для выезда должны быть достаточно веские. Правовой казус возникает в случае, если работа осужденного связана с заграничными командировками. А ни согласно нормативной базы, а ни согласно УИК это не является основанием для выдачи разрешения на выезд за пределы страны. В этом случае разрешить данную проблему может только решение суда по обращению с исковым заявлением осужденного. Об этом мы можем подробно рассказать в форуме или чате в случае ваших вопросов.

Осужденный к исправительным работам не имеет права без разрешения УИИ увольняться по собственному желанию с работы. После проверки обоснованности заявления осужденного и при наявности справки с нового места работы подобное разрешение выдается инспектором так же в виде постановления. Напомню, что нарушение этого правила влечет за собой вышеупомянутые последствия. Так же скажу, что нарушение трудовой дисциплины (в соответствии с Кодексом законов о труде Украины), а именно: прогулы, нахождение на работе в нетрезвом состоянии, небрежное отношение к инвентарю, систематическое нарушение правил техники безопасности и т. д. так же являются грубейшими нарушениями обязанностей во время отбытия наказания, а последующее за этим принудительное увольнение с работы лишь усугубит ваше положение и послужит лишним веским основанием для направления материалов в прокуратуру.

Так же, лишний раз, следует напомнить, что, как и в случае контроля за освобожденными с испытательным сроком, так и в случае отбытия наказания в виде исправительных работ, нарушением порядка и условий является совершение осужденным административных правонарушений, за которые накладываются административные наказания, за исключением случаев нарушения ПДД, передвижения речного и морского транспорта (кроме как в нетрезвом состоянии) и т. д. Основанием для подготовки материалов в прокуратуру является три и более факта административных нарушений, за которые накладывались уполномоченными органами административные наказания.

Теперь о ваших правах. Об обязанностях вас ознакомят в любом случае, в то же время о правах могут даже не упомянуть, а знать их очень важно и необходимо. Попробуем остановиться на самых важных из них и судьбоносных во время отбытия наказания в виде исправительных работ.

Начнем с самого значимого права. Это условно-досрочное освобождение от дальнейшего отбытия наказания. Порядок применения условно-досрочного освобождения регламентирован статьей 81 УК Украины. Необходимым условием применения к осужденному условно-досрочного освобождения является отбытие необходимой части срока наказания и тот факт, что осужденный доказал свое исправление. В случае с исправительными работами доказать свое исправление осужденному можно старательным отношением к труду по месту работы и отсутствием нарушений, указанных выше, за весь период отбытия наказания. Не имея взысканий, наложенных в виде предупреждений и отбыв необходимую часть срока, осужденный имеет право, а с точки зрения здоровых рассуждений, обязан обратиться к инспектору УИИ с заявлением, в котором изложить требование: направить материалы в суд для применения условно-досрочного освобождения от наказания. Замечу, что заявление лучше всего писать в двух экземплярах и зарегистрировать его в журнале входящей корреспонденции УИИ для исключения нечестных манипуляций со стороны инспекторов. Смею предположить, что, вполне возможно, инспектором может приводиться целый перечень причин о невозможности данной процедуры, это и отсутствие расчетных данных с вашего предприятия, и дебиторские долги предприятия, и отсутствие характеристик с места работы и места жительства и такое прочие. Скажу сразу, это все надуманные причины, которые не могут являться основанием для отказа вам в предоставлении материалов в суд для применения условно-досрочного освобождения от наказания. В этом случае вы вправе обратиться к прокурорским органам с жалобой, а в судебные – с исковым заявлением. Более подробно об этой процедуре вы можете узнать на страницах нашего сайта в блоге или чате.

Осужденные, отбывающие наказание в виде исправительных работ, имеют право на ежегодный отпуск по месту работы, в соответствии с КЗоТом. Отпуск в общем плане в срок отбытия наказания не входит, но может быть засчитан в виде поощрения вынесенным постановлением инспектора УИИ. Условием для этого тоже является отсутствие других нарушений отбытия наказания.

В моей практике были случаи, когда срок исправительных работ работники пенсионного фонда пытались не засчитать гражданину в его стаж. Скажу сразу, это грубейшее нарушения прав данного гражданина, поскольку, согласно части 3 статьи 42 УИК, время отбытия наказания в виде исправительных работ в обязательном порядке засчитывается в общий стаж работы. В подобном случае также следует обращаться в компетентные органы и добиваться правды.

В некоторых случаях, особенно это касается освобожденных из исправительных учреждений на основании статьи 82 УК, работу найти особенно в первое время не представляется возможным. В этом случае осужденный впадает в панику, пытается любыми способами уклониться от отбытия наказания или скрыться с места проживания, что неизбежно приводит к подаче материалов УИИ в розыск и прокуратуру для возбуждения уголовного дела. Если вы попали в такую ситуацию, ни в коем случае не надо паниковать, скрываться, сбегать (рано или поздно вас все равно поймают). В этом случае есть целиком законный способ выйти сухим из воды. Это центр занятости населения. Вы становитесь на учет как безработный, и срок пребывания на учете в центре занятости вам засчитывается (день за день) в срок отбывания наказания. Единственное плохо в этом случае то, что условно-досрочное освобождение к вам не применяется. Но при этом помните, что вычеты необходимых процентов по приговору (постановлению) суда из выплат пособия по безработице производится не должны, как и из других социальных выплат.

Если вы достигли пенсионного возраста или же стали беременной после вынесения приговора (постановления), то вы вправе требовать от УИИ, направить материалы в суд для освобождения от назначенного наказания в виде исправительных работ. Для этого вы должны обратиться в УИИ с соответствующим заявлением, к которому приобщить необходимые документы и справки. Порядок подачи заявления смотрите выше.

Немного иначе обстоят дела с осужденными, которые утратили трудоспособность на длительное время или стали инвалидами. В этом случае, вы имеете право, как и в предыдущем случае, обратиться в УИИ с требованием, но не об общем освобождении от наказания, а на замену не отбытой части наказания штрафом.

Отдельно хочу остановиться на исправительных работах, как об одном из видов административного наказания пункт 6 статьи 24 Кодекса Украины об административных правонарушениях (далее - КУоАП). В данное время этот вид административного наказания стал довольно редким, но применяется до сих пор в том или ином количестве случаев. Законодатель определил, что исправительные работы в этом качестве назначаются судом (и только судом) на срок до 2 (двух) месяцев с вычетом из заработной платы в доход государства суммы до 20%. В этом случае помните, что вы всего-навсего лишь административно наказанный, а не уголовно осужденный, и, следовательно, к вам не применимы ни УИК, ни УК, ни УПК Украины. Хотя контроль за исполнением данного вида административного наказания возложен на всю туже УИИ. Но в этом случае УИИ не вправе назначать вам регистрацию, запрещать выезд за пределы страны, запрещать увольняться с работы и многое другое. Хотя в моей практике встречались случаи, когда инспектора устанавливали периодичность регистрации административно наказанным, вынося постановления, что естественно является грубейшим нарушением законности и требует соответствующего прокурорского реагирования. Я не исключаю, что в подобной ситуации можете оказаться и вы. В таком случае обращайтесь на страницах сайта к нам, и мы вам поможем.

В случае злостного уклонения от отбытия исправительных работ как административного наказания, лицо может быть, по представлению УИИ, подвергнуто судом административному аресту или штрафу. Это практически и все юридические последствия уклонения от отбытия данного вида административного наказания.

понеділок, 13 червня 2011 р.

Довічне позбавлення волі: проблеми та складності в виконанні покарання.


Починаючи з середини 90-х років і до сьогодення в суспільстві тривають дискусії, а іноді і відверті суперечки, проте, чи слід було скасовувати смертну кару і чи доцільно особливо небезпечних злочинців утримувати за рахунок держави довічно. Обидва боки, що приймають участь в цих суперечках, приводять масу доводів різного плану від моральних і соціальних до суто фінансових. Безумовно, в цій суперечці визначити переможця практично неможливо, бо думки і однієї, і іншої сторони, підкріплені обґрунтованими доводами, безумовно, мають право на існування. Цією статтею ми хотіли б влитися в дану полеміку і розглянути існуючу проблему через призму виконання даного виду кримінального покарання та виказати свою думку професіоналів в даній галузі правоохоронної діяльності.

Для всебічного аналізу даної проблеми повернемося до історії. За часів існування царської Росії, до складу якої входила і Україна, у різні періоди її існування смертна кара то вводилася урядом, то скасовувалася. Так, за часи правління царя Миколи I, після страти лідерів декабристів, смертну кару офіційно було скасовано, про те залишилося таке покарання, як тілесне, а це, в багатьох випадках, означало для покараного смерть. Царський уряд того часу пишався тим, що Росія цивілізована країна, в якій немає смертної кари, і її кримінальне законодавство гуманне як ніколи і як ніде. З історії ми знаємо, що стояло за цією доктриною, на сам перед, хоча б з біографії Т.Г.Шевченка. Реформи у тодішньому суспільстві за часів правління Олександра ІІ та Олександра ІІІ торкнулися и виконання кримінальних покарань. Офіційно, такого покарання, як смертна кара, в країні не існувало, хоча царські маніфести, які, практично, безконтрольно змінювали законодавство радикальним чином, передбачали, як виняткові випадки, застосування смертної кари за злочини проти державних діячів та, висловлюючись сучасною мовою, за тероризм. Винятковість такого виду покарання, як ми пам’ятаємо, на власній шиї відчули Олександр Ульянов, народовольці та багато інших революціонерів-радикалів того часу, у прямому розумінні цього слова. У імперському війську та на флоті за ряд злочинів (за зраду, дезертирство, бунт, невиконання наказів командира, тощо) також передбачалася смертна кара у вигляді розстрілу, але це стосувалося тільки військового часу, а, враховуючи те, що Росія воює майже завжди, то і смертна кара була майже постійною. Миколу ІІ, останнім часом, чомусь вважають ледве не найгуманнішою людиною та найгуманнішим царем всіх часів та народів, лібералом та прогресивним реформатором. Ми не будемо втягуватися у полеміку з цього приводу, приведемо лише факти в розрізі кримінальних покарань і смертної кари, зокрема. Випадків страти цивільних осіб за маніфестами його попередників дійсно не було (за винятком згаданого вбивства його батька Олександра ІІІ і незначної кількості інших випадків). Це пояснюється тим, що радикалізм і тероризм залишився в історії. Про те у війську та на флоті, особливо за заворушення 1905 року, розстрілювали на право і наліво, це ж відбувалося як і в період перед першою світовою війною, так під її час. Треба також відзначити та підкреслити, що смертна кара за вбивство рядового громадянина, та, навіть, і кількох громадян, за інші тяжкі злочини, у зазначений вище історичний період, не призначалася. Застосування її не було передбачене у таких випадках діючим, на той час, імперським законодавством. Натомість, судами призначалося покарання у вигляді каторги та заслання на різні терміни.

Після жовтневого перевороту та у перші місяці радянської влади, декретами смертну кару було скасовано, як пережитки царизму. Проте не на довго. Зрозумівши, що боротися з політичними опонентами цивілізованими заходами не вдається, не вдається навести також ладу у війську, радянська влада, спровокувавши низку терористичних актів з боку опозиційних сил, як відповідь на дані дії, запроваджує в країні, так званий, «червоний терор», тобто офіційно вводить в юридичну практику смертну кару у вигляді розстрілу. Після цього починається справжня вакханалія та терор. Для того, що б стратити людину, навіть не треба було збирати таку формальність як суд, достатньо було рішення надзвичайної комісії, яка складалася с трьох осіб (прообраз майбутньої славетної «трійки»), а іноді і одної особи, наділеної владними каральними повноваженнями.

За сталінських часів каральна машина лише набрала ходи. До переліку злочинів, за які призначалася смертна кара, додалися умисне убивство та крадіжка державного майна у великих та надвеликих розмірах, а за часів другої світової війни, і ряд інших, притаманних цьому історичному періоду, злочинів. Смертна кара у вигляді розстрілу, хоч, згідно, діючих у той час, кримінальних кодексів союзних республік, і була винятковою та на практиці стала звичайною справою. Винятковістю була, можливо, смертна кара у вигляді повішання. За геноцид і масове знищення військовополонених та мирного населення, а також за зраду та участь у бойових діях на боці ворога, у повоєнний час військовими трибуналами було засуджено декілька десятків осіб з числа військовослужбовців вермахту, СС, РВА (Російської визвольної армії) та інших до смертної кари у вигляді повішання (для цього навіть змінили діюче законодавство, як кажуть, задніми числами). Вироки приводили до виконання безпосередньо на площах великих міст (Київ, Мінськ, Ленінград та інші) публічно у присутності великих мас громадян.

За часів «відлиги» та, майже, до самого розпаду Радянського Союзу смертна кара, також вважалася знову прийнятими кодексами союзних республік, і УРСР зокрема, виключною мірою покарання. Але, насправді, згідно існуючих статистик застосовувалася досить широко. Дане покарання передбачалося за скоєння, наприклад, таких злочинів, як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, державну зраду, шпигунство, крадіжки державного майна у особливо великих розмірах, тощо.

У цей період, який включає в себе і перші роки Незалежності (до весни 1996 року) виконання даного покарання в Україні покладалося на співробітників Головного управління виконання покарань (ГУВП), яке , на той час, було підпорядковане МВС України. Подібні вироки, які набирали чинності, після відхилення клопотання про помилування Президентом, приводилися до виконання в слідчих ізоляторах Києва та Дніпропетровська їх співробітниками. Сам хід виконання вироку, процес страти, виконавці вироку, місце захоронення тіла страченого, і на даний час є таємною інформацією, яка охороняється законом. У моїй практиці були непоодинокі випадки, коли родичі страчених, зверталися до мене, як до посадової особи, з метою встановлення місця поховання даних засуджених. На жаль, а ні я, а ні інші посадові особи різних рівнів та відомств не можуть ні чим допомогти цим людям. На наш суб’єктивний погляд, можливо такі заходи таємності і зайві, особливо, коли стоїть питання про встановлення хоча б місця поховання страченого.

Але повернемося до історії. У травні 1996 року в Україні було страчено останнього засудженого до смертної кари. Після цього в нашій країні на вимогу закордонних правозахисних структур та Ради Європи було введено, так званий, мораторій на застосування смертної кари. Проте відповідні зміни до Кримінального кодексу України (1960 року) були внесені лише в 2000 році (Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року №1483 смертна кара була замінена довічним позбавленням волі.), а остаточно скасування смертної кари и введення в практику нового виду покарання «довічне позбавлення волі» було закріплено в новому Кримінальному кодексі України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

На наш погляд, практика роботи з категорією засуджених до довічного позбавлення волі бере свій початок, як не парадоксально, саме з 1996 року, с того часу, коли значна кількість осіб все ж таки засуджувалася судами до смертної кари, але вироки відносно них не виконувалися, а, в майбутньому, були приведені у відповідність до нового кримінального закону. Особисто я добре пам’ятаю цих засуджених. Виглядали вони на початку злякано, незрозумілість та невизначеність їх становище давалася взнаки. Потім після кількох років, проведених у слідчому ізоляторі, зляканість змінилася впевненістю і, навіть, наглістю у своїй поведінці та вимогах, які, далеко не завжди, були законними. Але, як загальну їх характеристику, слід було виділити, загальний психічний стан, а це зайва знервованість, збудженість, ознаки манії переслідування, тощо. Це був результат тривалого перебування у замкненому просторі камери.

На даний час, кількість засуджених до довічного позбавлення волі стрімко наближається до 1500 осіб. Стійка тенденція до зростання пояснюється, перш за все, загальним зростанням рівня злочинності, особливо останнім часом, у середньому відносно молодим віком засуджених (смертність серед даної категорії засуджених не перевищує 1-3 випадки на рік) та положеннями нині діючого законодавства (право на помилування Указом Президента України наступає лише по відбуттю 20 (двадцяти) років в ув’язненні). Зростання чисельності даної категорії засуджених породжує першу і, ледве, не найголовнішу проблему – розміщення в установах виконання покарань.

Заходи безпеки при утриманні засуджених до довічного позбавлення волі вимагають не аби якої підготовки приміщень (камер), двориків для проведення прогулянок, пропускного режиму, режиму при проведенні побачень з родичами чи адвокатами, тощо. Відповідно до діючої нормативної бази та Кримінально-процесуального кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, дана категорія засуджених повинна відбувати покарання в колоніях (установах) максимального рівня безпеки з триманням в приміщенні камерного типу (стосується виключно засуджених чоловіків), кількістю від 2 до 4 осіб в камері, стіни, підлога та стеля камери повинні належним чином армуватися, двері та вікна блокуватися тривожною сигналізацією, тощо. Станом на 1 січня 2003 року в Україні за зазначеними характеристиками налічувалося лише дві установи (Вінницька та Житомирська тюрми). Зрозуміло, що вмістити всю кількість засуджених до довічного позбавлення волі вони не могли, навіть, незважаючи на проведені перебудови та реконструкції. Керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань пішло шляхом створення не окремих спеціалізованих установ для виконання даного виду покарань, а вирішило створювати сектори (дільниці) максимального рівня безпеки в уже існуючих виправних колоніях різних видів рівня безпеки. На наш погляд, це помилкова стратегія, оскільки на перебудову непристосованих для цього приміщень діючих колоній витрачалися кошти у розмірах, котрі перевищували кошторис будівництва спеціалізованої установи. І ,як засвідчує практика, проблему розміщення засуджених таким чином вирішити не вдалося. Значний відсоток засуджених цієї категорії продовжує триматися в слідчих ізоляторах, незважаючи на те, що вироки відносно них давно набрали законної сили. У зв’язку з цим, Департамент розробив і затвердив положення про тимчасові дільниці максимального рівня безпеки при слідчих ізоляторах для тримання засуджених до довічного позбавлення волі. Зрозуміло, що все це не відповідає діючому законодавству і є, як грубим порушенням прав засуджених, так і загрозою персоналу слідчих ізоляторів та місцевих жителів (переважна кількість слідчих ізоляторів розташована в житловій частині обласних центрів та інших міст). Таким чином, ми поступово дійшли до чергової проблеми – безпеки персоналу установ, інших ув’язнених та місцевих жителів, які проживають в місцях дислокації закладів.

Психологію людини, яку засудили до довічного позбавлення волі, детально досить важко зрозуміти та проаналізувати, особливо на перших роках відбування покарання. Проте загальні риси та прагнення переважної більшості ув’язнених визначити можливо. Кожен з засуджених цієї категорії розмірковує приблизно так: раз не дочекатися помилування, то треба вчинити втечу. Втрачати в даному випадку абсолютно нічого, хоч за втечу, хоч за захоплення заручника, хоч за вбивство співробітника більше ніж довічне позбавлення волі суд не визначить. А тому, особливо останнім часом, почастішали випадки надзвичайних подій серед даної категорії засуджених по кримінально-виконавчій системі України. В 1996 році двоє засуджених до смертної кари вчинили втечу з Дніпропетровського слідчого ізолятору, перепилявши силові грати вікна нитками (?) з ковдри і подолавши основну огорожу установи. На щастя, один із втікачів був затриманий на місці (при падінні з висоти підвернув ногу), а інший через три дні – в передмісті Дніпропетровська. У 2003 році цензор Київського слідчого ізолятора пронесла за винагороду до режимної території та передала до камери, в якій утримувалося двоє засуджених до довічного позбавлення волі, ніж та пістолет з набоями. За допомогою пістолета та ножа засуджені під час виходу на прогулянку залишили камеру та, поранивши співробітника-кінолога, намагалися залишити режимний корпус та подолати основну огорожу. Під час слідування сходами корпусу вони були блоковані групою швидкого реагування СІЗО, після чого здалися. В 2007 році в дільницю для тримання засуджених до довічного позбавлення волі при Слов'яносербській виправній колонії Луганської області в посилці надійшли таємним способом приховані в бляшанці від риби пістолет та вибухова речовина. Використавши дане знаряддя для скоєння втечі, засуджені залишили приміщення камери, в якій утримувалися, і намагалися подолати основну огорожу колонії, де і були затримані силами групи швидкого реагування. У 2008 році ув’язнений Київського слідчого ізолятора, якому ймовірніше за все суд призначив би покарання у вигляді довічного позбавлення волі, слідуючи з прогулянки, змінив маршрут руху та, подолавши основну огорожу, вчинив втечу з установи. На щастя, був затриманий резервною групою СІЗО неподалік установи. У 2009 році в Одеському слідчому ізоляторі двоє засуджених до довічного позбавлення волі розібравши цегляну кладку підвіконня та відігнувши силові грати, залишили камеру та намагалися подолати основну огорожу. В результаті один засуджений був затриманий перед основною огорожею, а другий, який її успішно подолав, був затриманий лише через три доби в передмісті Одеси.

За щасливим збігом обставин, за винятком київського випадку, всі зазначені події обійшлися без постраждалих. Але, якщо не вжити заходів щодо посилення безпеки утримання даної категорії, в майбутньому без трагедії не обійдеться. На жаль, Департамент, у тому стані, в якому він перебуває в даний час, не спроможний вирішити дану проблему. І це не лише думка, а переконання як професіоналів.

Наступна проблема витікає з попередньої – це персонал установ, в яких тримаються засуджені до довічного позбавлення волі. Як ми бачимо з наведених надзвичайних подій, в кожній з них є або значна, або незначна провина персоналу установ. Так, наприклад, в Одеському ізоляторі на час надзвичайної події комплект особового складу складав лише 30% від передбаченого штатним розкладом, а через це технічні огляди камер та перевірки інженерно-технічних засобів охорони не проводилися, вартовий на вежі просто спав, як і, практично, вся чергова зміна. У 2003 році в Київському СІЗО ніж та пістолет з неба також не впав, а був занесений співробітницею. Саме слабка підготовка та відповідальність особового складу становить чи не найголовнішу проблему в утриманні та охороні даної категорії засуджених. Подібне сталося, на наш погляд, з вини Департаменту, його недолугої кадрової політики, яка, на жаль, продовжується і зараз, в ході якої практично не залишилося досвідчених співробітників в кримінально-виконавчій системі, котрі б могли передати молоді свій досвід та власним прикладом показати, як треба працювати і діяти в тій чи іншій ситуації. За фактами надзвичайних подій Департамент спромігся лише провести службові перевірки та покарати винних (деяких навіть звільнили з органів кримінально-виконавчої системи), про те в дійсні причини подій ніхто не вник до цих пір. А тому перелік надзвичайних подій за участі засуджених до довічного позбавлення волі не є вичерпним і чекає свого продовження.

Не можна не сказати і про моральну проблему покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Що під цим слід розуміти? Колись Департаментом велася статистика, яка, на перший погляд, здається цинічною, про те, скільки людським життів загалом позбавили засуджені цієї категорії. При будь-яких чисельності та складі засуджених до довічного позбавлення волі ця цифра більше ніж у два с половиною рази перевищувала загальну кількість засуджених. Не важко уявити, що кількість постраждалих родичів та знайомих загиблих буде в 5-6 разів перевищувати кількість жертв. Це люди, у яких мабуть не варто питати, як вони ставляться до відміни смертної кари в країні. Але ми не про те. Тримання засуджених до довічного позбавлення волі фінансується, переважною мірою, з державного бюджету, оскільки більша частина засуджених (особливо ті, що утримуються в СІЗО) не працює, а тому і не може сама себе утримувати. От і виходить, що родичі жертв, які сплачують податки до бюджету, утримують осіб, які позбавили життя близьких їм людей. Парадокс та й годі. Я вже не хочу казати, про відшкодування матеріальних та моральних збитків, завданих злочином.

Для того, щоб сплачувати за виконавчими листами, необхідно працевлаштувати засудженого на постійну роботу зі сталою заробітною платою. На практиці, це відбувається не завжди. Як уже зазначалося, засуджені, котрі утримуються в СІЗО не працюють взагалі, а в дільницях та секторах максимального рівня безпеки при виправних колоніях працевлаштовано всього на всього менше 10% засуджених даної категорії. Це пояснюється, по-перше, складною економічною ситуацією в країні (і в місцях позбавлення волі, зокрема), а, по-друге, посиленими режимними вимогами до даної категорії засуджених. Ну, уявить собі, що може вийти з цього, якщо такому засудженому дати в руки молоток, ножиці, різець, тощо. Ці знаряддя праці засуджений легко може використати для скоєння втечі, захоплення заручників, нападу на співкамерника - вибирайте будь-що. Це все при тім, що ми з вами вже згадували, що даній категорії засуджених втрачати особливо нічого і, за ради свободи, вони підуть на все. Таким чином, ми висвітили ще одну значущу проблему в цьому питанні – працевлаштування.

Найближчим часом може визначитися ще одна проблема, котра стосується безпеки як персоналу, так і самих засуджених. Неможливість розмістити належним чином, з дотриманням необхідних режимних вимог, усіх засуджених до довічного позбавлення волі спонукало законодавця унести зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо лібералізації режиму для даної категорії після відбуття ними певної частини строку. Таким чином, у відповідності до частини 2 статті 151-1 КВК України «засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки можуть бути переведені:

- з приміщень камерного типу, в яких тримаються дві особи, до багатомісних приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки з наданням дозволу на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру в порядку, встановленому законодавством, - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п'ятнадцяти років строку покарання;

- з багатомісних приміщень камерного типу до звичайних жилих приміщень виправної колонії максимального рівня безпеки - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п'яти років

строку покарання».

Навіть відбувши 15-20 років в ув’язненні засуджений до довічного позбавлення волі буде таким залишатися і надалі, зі своїми нахилами, намірами, думками та прагненням будь-яким чином отримати свободу. А в даному випадку законних шляхів для цього, практично, немає. А послаблення режиму щодо утримання даної категорії, скупчення засуджених в багатомісних камерах та в житлових приміщеннях колоній максимального рівня безпеки може стати у майбутньому фатальним чинником до кримінальної реалізації свого прагнення залишити місця позбавлення волі.

У цій статті ми намагалися, зробивши невеличкий екскурс до історії, висвітлити основні проблеми, які виникають при виконанні такого виду кримінального покарання, як довічне позбавлення волі. Проте, чи вдалося нам це, судити читачу. Ваші зауваження та доповнення ми раді будемо прочитати на сторінках нашого сайту як у формі відгуку так, і в блогах та чаті. Залишається, наприкінці, зробити певний висновок, про те, чи необхідна в даний час країні смертна кара. Ми викажемо лише свою думку, не претендуючи на її пріоритетність серед інших. Як показує неофіційне опитування серед співробітників кримінально-виконавчої системи (як діючих, так і колишніх), то переважне їх число висловлюється таким чином, що смертну кару було скасовано в нашій країні передчасно, наше суспільство а ні морально, а ні економічно не було, готове, і не буде ще готове ще на протязі тривалого часу, до цього. Як показує практика, то не була готова і кримінально-виконавча система саме до виконання зазначеного виду покарання. Якщо порівнювати нашу країну з аналогічною за можливостями та потенціалом – Білоруссю, то там смертну кару і до цього часу не збираються скасовувати, а тому білоруське суспільство немає тих проблем, про які ми сьогодні говорили.

суботу, 11 червня 2011 р.

Что делать, если Вы осуждены с испытательным сроком?


Ныне действующим Уголовным кодексом Украины (далее - УК Украины или УК) предусмотрен ряд случаев освобождения осужденных лиц от отбывания наказания в виде лишения, ограничения свободы и исправительных работ. Иными словами, если осужденный приговаривается судом к ограничению свободы или исправительным работам, а так же к лишению свободы на срок не более 5 (пяти) лет, то суд в праве, учитывая ряд смягчающих вину обстоятельств, применить к преступнику статью 75 УК Украины, то есть освободить его от наказания с испытательным сроком (укр.- з випробуванням) на срок от одного года до трех. Это одна из самых распространенных в отечественной судебной практике форма освобождения от отбывания наказания. Законом предусмотрены и другие формы, но они встречаются в практике сравнительно реже вышеупомянутой. Это освобождение от наказания беременных женщин и женщин, которые имеют детей возрастом до 7 лет (статья 79 УК Украины) и освобождение несовершеннолетних (статья 104 УК Украины). Подробно на этих видах освобождений останавливаться не будем, поскольку они аналогичны упомянутому выше.

И так, начнем с того что вы осуждены к лишению свободы на срок не более 5 лет или ограничению свободы (исправительные работы впредь так же упоминать не будем, поскольку освобождение от данного вида наказания с испытательным сроком на практике встречается крайне редко). Если вы находились под стражей, как правило, суд вам изменяет меру пресечения на подписку о невыезде и вы освобождаетесь из-под стражи в зале суда, если же вы были на подписке – то данная мера пресечения продлевается судом до вступления приговора в законную силу.

После оглашения приговора по вашему делу и окончания судебного заседания к вам должен подойти секретарь суда и предложить написать расписку о том, что вы ознакомлены с порядком дальнейшего поведения в рамках данной судимости и обязуетесь явиться в уголовно-исполнительную инспекцию (далее - УИИ) по месту фактического проживания. Что делать в такой ситуации? Безусловно, вы можете отказаться от ознакомления полностью и естественно от подписи расписки. Но лишний раз навлекать на себя гнев работников суда (пускай даже секретаря) не стоит. Лучше всего сгладить ситуацию и в расписке дописать своей рукой о том, что вы ознакомлены лишь с тем, что вы обязаны явиться по вызову УИИ и ни слова не писать о том, что вам разъяснены ваши обязанности и правила поведения по приговору. Это делается для того, что бы у вас не начались проблемы с УИИ до постановки на учет, в том случае, если до этого периода вас привлекут к административной ответственности, вы поменяете место проживания или же на какое-то время выедете за рубеж. В этом случае вы избежите ненужных последствий и санкций со стороны УИИ, сославшись на незнание своих обязанностей.

Далее, остановимся на разъяснении того, что такое Уголовно-исполнительная инспекция. Согласно части 1 статьи 11 Уголовно-исполнительного кодекса Украины (далее – УИК Украины или УИК) это орган исполнения наказаний и в соответствии со статьей 13 УИК осуществляет контроль за поведением лиц, освобожденных от отбытия наказания ранее упомянутых категорий. На УИИ возложены и другие функции, но на них мы подробно останавливаться в этой статье не будем. Ранее инспекции размещались в районных отделах органов внутренних дел, а ныне (в связи с разногласиями руководителей ведомств) предоставлены сами себе и располагаются в ряде случаев в сложных бытовых условиях, особенно это касается отдаленных районных центров. Укомплектованы эти инспекции, как правило, не очень квалифицированными кадрами (это объяснятся политикой развала системы исполнения наказаний в целом, проводимой некомпетентными руководителями ведомства вот уже на протяжении нескольких лет).

Все это приведено для того, что бы каждый пришедший для постановки на учет осужденный не принимал все сказанное сотрудником УИИ за безапеляционную истину, а четко анализировал все происходящее с точки зрения существующего Закона.

И так, вы после оглашения приговора и дачи расписки приходите домой. Я вам не советую с первых дней «уходить в бега», «садиться на стакан», «иглу» и так далее. Во-первых, у вас до вступления приговора в законную силу избрана мера пресечения – подписка о невыезде, а, во-вторых, данное поведение может привлечь к вам повышенное внимание со стороны правоохранительных органов, что неизбежно приведет к повторному преступлению, наказание за которое будет реальный срок лишения или ограничения свободы.

Поэтому вам лучше вести осторожный способ жизни, приходить домой в светлое время суток, не употреблять спиртные напитки в общественных местах (я уже молчу о наркотиках), не ругаться в общественном транспорте, четко платить алименты (у кого есть) и особенно быть осторожным за рулем. Помните, что несоблюдение всего перечисленного может привести, как уже было сказано, к повторному преступлению и этого вам придется опасаться на протяжении всего испытательного срока.

В соответствии с Уголовно-процессуальным кодексом Украины (далее – УПК Украины или УПК), если на приговор суда с момента его оглашения не подана апеляционная жалоба осужденного, потерпевших, других учасников процесса или же апеляцинное представления прокуратуры, то приговор вступает в законную силу через 15 (пятнадцать) дней. После всего этого вам не стоит сломя голову бежать в УИИ, ваша постановка на учет в инспекции будет происходить только, после того, как туда будут направлены из суда копия приговора и распоряжение о вступлении его в законную силу (к этим документам прилагается и ваша расписка, данная в суде или ее копия). Ждите вызова в инспекцию, который должен вам прийти по почте или же будет вручен участковым либо кем-нибудь другим, но обязательно должен иметь необходимые реквизиты УИИ (угловой штамп, регистрационный номер, подпись должностного лица инспекции и так далее). Без наличия данных реквизитов вызов можно игнорировать и это не будет иметь для вас никаких юридических последствий.

После того, как вы убедились в том, что вызов оформлен правильно, в назначенный день по указанному адресу вам следует явиться в УИИ, при этом следует помнить, что в случае неявки без уважительной причины к вам могут применить ряд законных действий как работники УИИ, так и работники милиции, а именно принудительный привод, а данная вами в суде расписка дает право работникам УИИ объявить вам предупреждение. Что это такое и какие имеет последствия – мы остановимся на этом ниже.

Не забудьте захватить с собой оригинал паспорта, так же для удобства и облегчения работы инспекторам возьмите с собой его ксерокопию, ксерокопии медицинских документов (если они имеют значение), свидетельств о рождении детей (если есть), паспортов или свидетельств о рождении родителей (если они преклонного возраста), справку о составе семьи, афганского или чернобыльского удостоверений (если есть), а также две фотографии 3 на 4 (в случае вашего желания, поскольку инспекция не вправе вас заставить их принести, это не предусмотрено ни одним законодательным документом). Все это необходимо для приобщения к вашему личному делу и может сыграть роль при осуществлении УИИ контроля за вами, а так же в случае применения амнистии (если будет принят закон о таковой).

По прибытию в УИИ инспектор устанавливает Вашу личность и после заполнения вами анкеты в первую очередь ознакамливает вас под расписку с вашими обязанностями во время испытательного срока. Статья 76 КК Украины дает суду право в приговоре указывать следующие из пяти приведенных в данной статье (укажим их языком оригинала):

1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;

2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої інспекції;

3) повідомляти кримінально-виконавчу інспекцію про зміну місця проживання, роботи або навчання;

4) періодично з'являтися для реєстрації в кримінально-виконавчу інспекцію;

5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Скажу сразу, на много проще, если суд в приговоре не указывает обязанностей (согласно практике таких приговоров в УИИ приходит до 50%). В этом случае УИИ на вас не будет иметь практически никакого влияния. Инспектор вправе вызвать вас к себе на собеседование, но неявка на такое собеседование не влечет для вас абсолютно никаких юридических последствий. Самое большее, что может сделать инспектор – это выписать постановление на ваш принудительный привод работниками милиции, про это говорит нормативная база УИИ, но и его при большой охоте можно обжаловать в суде исковым заявлением к ответчику – УИИ. Единственное за что на вас могут оформить представление в суд для отмены испытательного срока и направления для отбытия наказания в места лишения, так это за три и более оформленных на вас административных протокола или постановления суда о привлечении вас к административной ответственности (часть 2 статьи 78 КК Украины), кроме случаев нарушения ПДД, передвижения речного и морского транспорта и т. д.

Совсем иначе обстоят дела, если суд в своем приговоре указал один, два или несколько пунктов обязанностей. Обычно указываются 2, 3 и 4 пункты, в то время как 1 и 5 практически не встречаются. По каждому пункту по порядку. В случай запрета на выезд за пределы Украины – после выставления информации о вашей судимости в областной департамент информационных технологий при УМВД и оформления ее в соответствующую электронную базу данных, все пропускные пограничные пункты Украины будут знать о вашей судимости и о запрете пересекать границу Украины до окончания испытательного срока. Выехать за рубеж можно будет только разрешения УИИ, которое оформляется соответствующим постановлением. Основаниями для вынесения такого постановления могут быть факторы, указанные в нормативной базе УИИ. Правовая коллизия возникает в случае осуждения с испытательным сроком гражданина другой страны, который совершил преступление во время пребывания в гостях или, к примеру, в командировке. Это интересная отдельная тема, останавливаться на которой сейчас мы не будем, а в случае возникновения вопросов, касающихся ее, мы можем обсудить ее на страницах нашего сайта. Если же все-таки без разрешения УИИ вам удалось покинуть территорию Украины и об этом стало известно инспектору, то после прибытия в инспекцию у вас отберут объяснения в письменном виде (которое в соответствии со статьей 63 Конституции Украины вы можете не давать) и объявят предупреждение. Теперь немного о предупреждении: само по себе предупреждение по голове не ударит и за спиной его не носить, но это только на первый взгляд, поскольку повторное предупреждение за аналогичное нарушение обязанностей дает УИИ право направить материалы в суд на отмену испытательного строка и направлении осужденного в места лишения свободы (все та же часть 2 статьи 78 КК Украины).

Теперь касательно третьего пункта обязанностей: сообщать в инспекцию о смене места проживания, учебы и работы. Тут так же все предельно просто и вам в этом следует четко разбираться и ориентироваться не только в обязанностях, но и правах. Некоторые неопытные, скажем мягко, инспектора УИИ запрещают осужденным менять место проживания, мотивируя это тем, что вы можете таким образом избежать контроля. Это грубейшее нарушение ваших прав, гарантированных Конституцией Украины. В таком случае у вас есть полное право и основание обратится с жалобами в определенные инстанции (в какие именно – можете узнать задав вопрос в форуме). Все что от осужденного требуется в этой ситуации, это обратится к инспектору УИИ с заявлением о смене места проживания, работы или учебы, а дальше это уже проблемы инспекции, куда переслать ваше личное дело. Единственное, как совет, хочу отметить, что данное заявление лучше всего писать в двух экземплярах и зарегистрировать его в журнале входящей корреспонденции УИИ для исключения нечестных манипуляций со стороны инспекторов УИИ. Нарушение этого пункта обязанностей тянет за собой последствия аналогичные приведенным выше.

И наконец, самый распространенный пункт обязанностей - четвертый: периодически являться на регистрацию в УИИ. Согласно нормативной базы УИИ, а это совместный приказ Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний и МВД N 270/1560 от 19.12.2003 года (языком оригинала) «Про затвердження Інструкції про порядок виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань» , инспекция (ни в коем случае не суд) имеет право назначать периодичность регистрации до 12 (двенадцати) раз в квартал. Нарушение периодичности регистрации влечет за собой все те же предупреждения и направление представления в суд. Причем, как ни горько, но неявка без уважительной причины на регистрацию два раза подряд уже является основанием и для инспекции, и для суда для отмены испытательного срока и направления осужденного в места лишения свободы. Как вы видите, назначение периодичности в виде 12 раз в квартал само по себе уже может стать приговором для осужденного, особенно проживающего или работающего на большом расстоянии от инспекции. А для того, что бы уменьшить периодичность вы должны предоставить определенные документы и их ксерокопии, о которых я вспоминал выше.

Для того чтобы отбыть испытательный срок и не оказаться местах лишения свободы надо, как вы видите, не очень много: избегать административных правонарушений, сообщать об изменении места жительства, учебы или работы, периодически четко являться на регистрацию в УИИ и самое главное не совершать новых преступлений. К тому же надо быть более или менее юридически развитым и знать не только свои обязанности, но и права, с которыми в инспекции вас вряд ли ознакомят в должном объеме. Если захотите о своих правах узнать более подробно в ряде частных случаев – задавайте вопросы в форуме нашего сайта.

Если же все-таки случилось, что материалы и представление по вас направлено в суд из-за нарушений либо по каким-либо другим причинам, ни в коем случае не отчаивайтесь. Есть множество способов защитить себя в судебном заседании. Останавливаться на них мы тоже не будем (опять же таки, если у вас есть по этому поводу вопросы - обращайтесь в чате или форуме, мы на них с удовольствием ответим). Запомните только несколько основных правовых норм:

- все решения суда, принятые без вашего участия являются незаконными и в случае апеляционного обжалования, подлежат отмене;

- ни УИИ, ни суд не имеют права рассматривать вопрос об отмене испытательного срока и направлении осужденного в места лишения свободы после истечения самого испытательного срока, если осужденным не совершено в этот период преступление;

- знайте, что УИИ не вправе после окончания испытательного срока и до снятия судимости судом прибегать к мерам дисциплинарного воздействия за допущенные нарушения;

- осужденный имеет право на присутствие адвоката в судебном заседании, и в случае заявления прошения об этом, должен перенести судебное заседание;

- помните, что вы до судебного заседания имеете полное право, гарантированное статьей 63 Конституции Украины, не давать против себе показаний, а следовательно и объяснений;

 - для своей защиты в суде вы имеете право привлекать свидетелей, предоставлять документы и справки, которые могли бы доказать неумышленность допущенных вами нарушений.

четвер, 9 червня 2011 р.

Практика застосування актів помилування в Україні.


В даній статті ми спробуємо довести до читача основи діючого законодавства, котре регламентує порядок здійснення помилування засуджених та роз’яснити практичну суть та принципи даного акту. До написання даної статті нас спонукали часті питання гостей нашого сайту, котрі стосуються акту помилування та інших питань, які напряму з ним пов’язані. І ми сподіваємось на те, що дана стаття викликає певну зацікавленість у читачів, оскільки помилування, наряду з амністією та умовно-достроковим звільненням є одним зі способів залишити місця позбавлення волі раніше передбаченого судом терміну. Отже, що таке помилування? Помилування - акт глави держави, за яким певна особа (чи кілька осіб) повністю або частково звільняється від покарання, або до неї застосовується більш м'яке покарання, або ж з особи знімається судимість. Іншою мовою, помилування це прощення особи, що вчинила злочин, та звільнення цієї особи від покарання (частини покарання). Згідно з Конституцією України та Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК) право помилування надано Президентові України і застосовується до індивідуально визначеної особи. Виходячи із принципу гуманізації суспільних відносин, Конституція України (пункт 27 статті 106), а за нею стаття 87 КК зазначають, що Президент України здійснює помилування стосовно індивідуально визначеної особи. Порядок здійснення помилування встановлений Указом президента України № 902/2010 від 16 вересня 20010 року «Про Положення про порядок здійснення помилування». Відповідно до нього помилування засуджених здійснюється у виді:

а) заміни довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менш двадцяти п'яти років (частина 2 статті 87 КК України);

б) повного або часткового звільнення від відбування як основного, так і додаткового покарання;

в) заміни покарання або його не відбутої частини більш м'яким покаранням;

г) зняття судимості.

Згідно з статті 44 КК в результаті помилування особа може бути також звільнена від кримінальної відповідальності. Акт помилування не має нормативного характеру, оскільки він розрахований на застосування тільки в одному конкретному випадку - стосовно конкретного засудженого.

Право на клопотання про помилування має особа, яка:

а) засуджена судом України і відбуває покарання в Україні;

б) засуджена судом іноземної держави і передана для відбування покарання в Україну без умови про незастосування помилування;

в) засуджена в Україні і передана для відбування покарання іноземній державі, якщо відповідна установа цієї держави погодилася визнати і виконати прийняте в Україні рішення про помилування;

г) відбула покарання в Україні.

Згідно з Положенням 2005 року (підписаним Президентом Ющенком В.А.) право на подачу клопотання про помилування крім самої засудженої особи (стаття 3), мали: захисник засудженого, батьки, дружина (чоловік), діти, законні представники, громадські організації, тощо (стаття 4). За новим Положенням – тільки сама засуджена особа. Всі інші у Положенні 2010 року не згадуються.

Помилування не ставиться в залежність ні від ступеня суспільної небезпечності особи засудженого, ні від тяжкості вчиненого ним злочину і суворості призначеного йому покарання. Тому акти про помилування можуть видаватися і щодо осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. При цьому, якщо особа була засуджена за вчинення тяжкого (і особливо тяжкого) злочину до покарання у виді позбавлення волі на певний строк, прохання про її помилування може бути подано тільки після фактичного відбуття нею не менше половини строку призначеного покарання, а у разі засудження до довічного позбавлення волі - лише після фактичного відбуття не менше п'ятнадцяти років.

Помилування здійснюється у разі звернення засудженого з клопотанням про помилування, а порядок здійснення помилування затверджується Президентом України. Документи готуються у спеціальному підрозділі Адміністрації Президента та передається Комісії при Президентові з питань помилування (далі Комісія). Комісія розглядає подані документи та вносить пропозиції Президентові. А Президент видає указ про помилування особи (осіб).

Глава держави Віктор Янукович затвердив новий склад Комісії при Президентові України у питаннях помилування. До комісії увійшли:

Васильєв Геннадій Андрійович – заступник Глави Адміністрації Президента України, Голова Комісії

Козлов Ігор Миколайович – Керівник Управління з питань помилування Адміністрації Президента України, заступник Голови Комісії

Фесенко Леонід Іванович – народний депутат України, заступник Голови Комісії (за згодою) ПР, (Голова Апеляційного суду Луганської обл.)

Вернидубов Іван Васильович – народний депутат України (за згодою) ПР, слідчий, податківець

Гордієнко Сергій Володимирович – народний депутат України (за згодою) КПУ

Гриневецький Сергій Рафаїлович – народний депутат України (за згодою), БЛ, голова Одеської облдержадміністрації. 09.1999—04.2002



Ємельянова Інна Іванівна – перший заступник Міністра юстиції України

Лісіцков Олександр Володимирович – Голова Державного департаменту України з питань виконання покарань

Пилипчук Петро Пилипович – перший заступник Голови Верховного Суду України (за згодою)

Притика Дмитро Микитович – народний депутат України (за згодою), ПР, Вищий господарський суд України, Голова

Пуховець Іван Миколайович – заступник Керівника Управління з питань помилування – завідувач відділу обліку, розгляду та узагальнення клопотань Адміністрації Президента України

Рибак Володимир Васильович – народний депутат України (за згодою), Перший заступник Голови Партії регіонів України (з 23 квітня 2010), слухач ВПШ при ЦК КПУ

Рогульський Ростислав Олександрович – завідувач відділу забезпечення діяльності Комісії при Президентові України у питаннях помилування Управління з питань помилування Адміністрації Президента України, секретар Комісії

Скорик Лариса Павлівна – професор кафедри архітектурного проектування Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (за згодою)

Фаринник Василь Іванович – заступник Міністра внутрішніх справ України – начальник Головного слідчого управління.

Згідно Положення 2005 року, у разі відмови в задоволенні прохання про помилування особи, засудженої за тяжкий або особливо тяжкий злочин, за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, дана особа може звернутися з повторним проханням, як правило, не раніше ніж через рік, а особа, засуджена за інші злочини, - не раніше ніж через шість місяців з часу відмови в задоволенні прохання. Згідно нового Положення строки змінилися докорінно: всі засуджені до позбавлення волі на певний строк та до інших покарань, котрі не пов’язані з позбавленням волі звертатимуться повторно за помилуванням не раніше ніж через рік (не залежно від тяжкості злочину), а засуджені до довічного позбавлення волі – не раніше ніж через 5 років.

Це не остання відмінність нині діючого Положення від Положення 2005 року. Взяти хоча б декілька прикладів.

Положення 2005 року включало у статтю 8 норму, яка передбачала, що «У випадках, коли засуджений не перебуває під вартою, виконання вироку щодо нього може бути зупинено в установленому порядку до розгляду … клопотання про помилування.» Положення 2010 року таку можливість не передбачає.

У Положенні 2005 року стаття 9 починається зі слів: «особа засудженого, його поведінка…», а аналогічна стаття Положення 2010 року починається зі слів: «ступінь тяжкості вчиненого злочину…». Здавалося б від перестановки сума не змінюється, але наголос саме на тяжкість злочину, а не на особу засудженого, свідчить про те, що розглядатися в першу чергу буде сам злочин, а не особа засудженого.

Положення 2010 року враховує «активне сприяння розкриттю злочину», що взагалі не враховувалося за Положенням 2005 року.

Слід відзначити ,що клопотання про помилування може бути подано після набрання вироком законної сили. У випадку розгляду кримінальної справи в касаційному порядку клопотання про помилування може бути подано після прийняття рішення Верховним Судом України.

Відповідно до діючого Положення засуджений, який відбуває покарання в місцях позбавлення волі, повинен звернутися до адміністрації установи з клопотанням про помилування, а та у свою чергу повинна у десятиденний термін підготувати та направити до адміністрації Президента України ряд матеріалів згідно переліку, регламентованого наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 16.05.2006 за N 93 «Про затвердження Інструкції про порядок подання до Секретаріату Президента України матеріалів з питань помилування та виконання указів Президента України про помилування»

До клопотання про помилування особи, засудженої до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, обмеження волі, арешту, додаються:

У разі помилування засудженого Указом Президента України, на підставі його копії, Державний департамент України з питань виконання покарань готує розпорядження про виконання Указу та направляє їх до територіальних управлінь, які, в свою чергу направляють їх до установ та органів виконання покарань. Розпорядження підлягає негайному виконанню.

На превеликий жаль, нинішнім Президентом України не видано жодного Указу про помилування, тому говорити зараз про якусь практику застосування до засуджених даної норми не має змоги.

Але хорошою новиною є те, що сформовано органи, які зобов’язані готувати документи для помилування, почала працювати Комісія, для роботи якої прийнято правову базу. Тож будемо чекати на результати.Примітка: з законодавчими та нормативними документами, які згадувалися у статті, ви можете ознайомитися в розділі «каталог документов».

понеділок, 6 червня 2011 р.

Види запобіжного заходу та порядок його застосування.


Я вирішив висвітлити це питання в даній статті. Адже запобіжні заходи в кримінальному процесі відіграють важливу роль, бо саме завдяки цим заходам є можливість гарантувати те, що істина буде встановлена і винна особа буде покарана. Якщо є підстави вважати, що підозрюваний, обвинувачений або підсудний можуть ухилитися від слідства та суду шляхом зникнення з постійного місця помешкання або будуть заважати встановленню істини по справі, або навіть будуть продовжувати займатися злочинною діяльністю, то застосувавши запобіжні заходи, можна запобігти цьому.

Проблема запобіжних заходів в кримінальному процесі розробляється ще з радянських часів. Перелік запобіжних заходів постійно доповнюється з метою покращення здійснення кримінального судочинства. Постійно обговорюються питання про включення до запобіжних заходів затримання підозрюваного, відсторонення обвинуваченого від посади, віддання під нагляд міліції, домашнього арешту.

Система різноманітних запобіжних заходів, передбачена Кримінально-процесуальник кодексом України (далі – КПК або КПК України), дозволяє слідчим, органам дізнання, прокурору і суду індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості й характеру інкримінованого злочину, особи обвинуваченого чи підозрюваного. На практиці найпоширенішими запобіжними заходами є підписка про невиїзд і взяття під варту.

Для забезпечення виконання такими суб'єктами кримінально-процесуальної діяльності, як свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені, експерти тощо, своїх процесуальних обов'язків, а також для забезпечення доказів, цивільного позову і можливої конфіскації майна, - органи дізнання, слідчі, прокурори й суди застосовують такі передбачені КПК України заходи процесуального примусу, як наприклад, привід, затримання, зобов'язання про явку, грошові стягнення, обшук, виїмка, одержання зразків для експертного дослідження, поміщення до медичного закладу для обстеження, накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію чи на майно, відсторонення обвинуваченого від посади, а також підписку про невиїзд, арешт та інші запобіжні заходи.

Серед заходів процесуального примусу, які застосовуються при провадженні у кримінальних справах, запобіжні заходи законодавець виділяє в окрему главу, бо вони істотно обмежують свободу обвинуваченого чи підозрюваного, його права та свободі, гарантовані конституцією України.

Відповідно до кримінально-процесуального закону за наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на волі, може ухилятися від слідства й суду шляхом зникнення з постійного місця проживання або перешкодить встановленню істини у кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд вправі застосувати щодо обвинуваченого один із запобіжних заходів (частина 1 статті 148, статті 244, 274, 343 КПК України).

Метою застосування запобіжного заходу є перешкодити обвинуваченому ухилитися будь-яким чином від слідства й суду, заважати встановленню істини в справі, займатися злочинною діяльністю або ухилитися від виконання вироку, тобто забезпечити обвинуваченого за органами розслідування й суду та його належну поведінку.

Як правило, запобіжний захід застосовується до обвинуваченого (після пред’явлення звинувачення у скоєному злочині). Проте у виняткових випадках він може бути застосований щодо підозрюваного. В цьому разі обвинувачення має бути пред'явлено йому не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується (частина 4 статті 148 КПК). Можливості відібрання від підозрюваного зобов'язання про явку КПК не передбачає.

Таким чином, запобіжні заходи це така сукупність заходів процесуального примусу, яка застосовується органами дізнання, слідчими, прокурорами й судами до обвинувачених, а у виняткових випадках - до підозрюваних з метою перешкодити їм ухилитися від слідства й суду, заважати встановленню істини в кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, ухилитися від виконання вироку. Саме це визначення широко розповсюджене в юридичній науковій літературі.

Взяття під варту та інші заходи процесуального примусу не є мірами кримінального покарання; їх не можна застосовувати як засіб вимагання показань від обвинуваченого чи підозрюваного. Як то ми зустрічаємо на практиці все частіше і частіше. Водночас законодавець, виходячи з гуманних міркувань, передбачив, що попереднє ув'язнення зараховується судом до строку покарання при засудженні до позбавлення волі і направлення в дисциплінарний батальйон день за день, при засудженні до виправних робіт - день за три. При засудженні до інших мір покарання суд, враховуючи попереднє ув'язнення, може пом'якшити покарання або повністю звільнити від нього засудженого (частина 5 статті 72 Кримінального кодексу України). У тому разі, коли обвинувачений, знаходячись під вартою, перебував у медичній установі, час перебування в ній зараховується в строк відбуття покарання (частина 3 статті 338 КПК).

Згідно статті 149 КПК "Запобіжні заходи", такими заходами є:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

3-1) застава;

4) взяття під варту;

5) нагляд командування військової частини.

Перелік запобіжних заходів, даний в цій статті не є вичерпним. До неповнолітнього обвинуваченого може бути застосовано також передача його під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або ж адміністрації дитячого закладу (стаття 436 КПК України).

Так як запобіжних заходів існує ціла низка, слідчий, прокурор, суддя, суд може індивідуалізувати їх застосування з урахуванням тяжкості і характеру інкримінованого злочину, особистості обвинуваченого чи підозрюваного.

До обвинуваченого чи підозрюваного може бути застосовано лише один із зазначених у законі запобіжних заходів, а не декілька одночасно.

Отже розглянемо коротенько кожний із видів заможних заходів.

Підписка про невиїзд. Стаття 151 КПК України проголошує: "Підписка про невиїзд полягає у вiдiбраннi від підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов'язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого.

Якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом. Про це їм повинно бути оголошено при відібранні підписки про невиїзд".

Підписка про невиїзд є найбільш поширеним видом запобіжного заходу. Вона обирається у випадках, коли обставини справи свідчать про те, що мета застосування запобіжного заходу може бути досягнута і при обмеженні права обвинуваченого (підозрюваного) відлучатися з місця його постійного проживання або тимчасового знаходження.

Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід розуміти той населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне житло, взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом із сім'єю.

Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого - це місце, в якому він перебуває у зв'язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо.

Закон не передбачає права органів розслідування, прокурора й суду при обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи обвинуваченому місце проживання на період провадження в справі. Він надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обвинуваченому міняти місце постійного проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу.

Дозвіл відлучитися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового переїзду в інший населений пункт чи в іншу місцевість. При переїзді в межах місця проживання (в зв'язку з одержанням, обміном, найманням квартири тощо), вказаного в підписці, дозволу не потрібно, але про зміну адреси підозрюваний чи обвинувачений повинні повідомити орган, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. Їхня тривала відсутність за адресою, вказаною в підписці, без повідомлення про це відповідному органу вважається порушенням підписки.

Дозвіл на постійний або тимчасовий виїзд з місця проживання або відмова в цьому оформляється мотивованою постановою слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду. Постанова про відмову в задоволенні клопотання може бути оскаржена обвинуваченим у загальному порядку, котрий передбачений статтями 234 — 236 КПКУкраїни.

Застосування підписки про невиїзд оформляється двома процесуальними документами: постановою (ухвалою, вироком) про обрання запобіжного заходу (частина 2 статті 148 КПК) і самою підпискою про невиїзд, в якій вказується місце і дата її відібрання, прізвище, ім’я, по батькові, адреса обвинуваченого (підозрюваного), зміст зобов’язання, оголошення про наслідки його порушення. Цей документ підписують обвинувачений (підозрюваний) і особа, яка відібрала підписку.

Особиста порука. Стаття 152 КПК України вказує: "Особиста порука полягає у вiдiбраннi від осіб, що заслуговують довіри, письмового зобов'язання про те, що вони ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом i зобов'язуються при необхідності доставити його в органи дізнання, досудового слідства чи в суд на першу про те вимогу. Число поручителів визначає слідчий, але їх не може бути менше двох .Поручитель повідомляється про суть справи, по якій обирається запобіжний захід, а також попереджається про те, що коли обвинувачений, щодо якого обраний даний запобіжний захід, ухилиться від слідства i суду, то на поручителя може бути накладене грошове стягнення у розмирі до двохсот неоподатковуваних мiнiмумiв доходів громадян. При відмові поручителя вiд взятого на себе зобов'язання особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом".

Поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довіри органів розслідування й суду, тобто громадяни, які завдяки своїм високим моральним якостям, чесним ставленням до праці й виконанням громадських обов'язків мають авторитет у колективі чи за місцем проживання і можуть забезпечити належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом згаданих органів. За необхідності вони можуть витребувати характеристики, довідки, які містять основні відомості про поручителя. Ці документи додаються до справи.

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або за згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе відповідне зобов'язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу поручителів та їх стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.

Як вже зазначалося вище, на поручителів може бути накладено грошове стягнення лише за невиконання зобов'язання забезпечити явку обвинуваченого до слідчих органів чи суду. За невиконання ж зобов'язання забезпечити належну поведінку обвинуваченого до них можуть бути застосовані тільки заходи морального впливу.

Якщо обвинувачений ухилиться від явки до слідчих органів чи суду, особа, що провадить дізнання, або слідчий складає про це протокол і приєднує його до кримінальної справи (стаття 153 КПК). Факт неявки обвинуваченого до суду фіксується в протоколі судового засідання. При цьому слід з'ясувати, чи є поважні причини неявки обвинуваченого за викликом, взяти пояснення у поручителів чи допитати їх про причини невиконання взятого на себе зобов'язання.

Питання про грошове стягнення з поручителя вирішується судом, якому підсудна дана справа, у судовому засіданні при розгляді кримінальної справи або в іншому судовому засіданні (стаття 153 КПК) суддею районного (міського) суду, якщо кримінальна справа не надсилається на розгляд суду, бо вона зупинена в зв'язку з невідомістю місця знаходження обвинуваченого або закрита. Рішення про грошове стягнення оформлюється постановою судді або ухвалою суду. В судове засідання викликається поручитель. Визначаючи розмір грошового стягнення, суд повинен врахувати особу, майновий стан і ступінь вини поручителя, а також вплив наслідків неявки обвинуваченого на перебіг розслідування чи судового розгляду кримінальної справи. Поручитель має право оскаржити постанову судді або ухвалу суду в касаційному порядку (статті 355 КПК).

Якщо поручитель або всі поручителі переконаються в тому, що вони не можуть гарантувати належну поведінку обвинуваченого і його явку до слідчих органів чи суду вони повинні негайно заявити про відмову від узятого на себе зобов'язання. При своєчасному повідомленні про відмову від поручительства з поручителя знімається відповідальність за належну поведінку та явку обвинуваченого, а особиста порука заміняється іншим запобіжним заходом (частина 3 статті 152 КПК).

Застосування особистої поруки оформлюється постановою (ухвалою) про обрання запобіжного заходу, яка оголошується обвинуваченому, і зобов’язанням про особисту поруку. Поручителі викликаються до слідчого або до суду, де їм повідомляється про суть справи і попереджують про відповідальність, передбачену частиною 2 статті 152 КПК України. Зобов’язання підписують поручителі (спільно або кожний окремо) і особа, яка його відібрала.

Порука громадської організації або трудового колективу. Стаття 154 КПК України вказує: "Порука громадської організації або трудового колективу полягає у винесенні зборами громадської організації або трудового колективу підприємства, установи, організації, колгоспу, цеху, бригади постанови про те, що дана органiзацiя або трудовий колектив ручається за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого до органу дізнання, слідчого i в суд. Громадська органiзацiя або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред'явленого особі, що вiддається на поруки".

Ставити питання про взяття особи на поруки громадською організацією чи трудовим колективом можуть їх керівні органи, окремі члени організації чи колективу, сам обвинувачений, його родичі і захисник, слідчий, прокурор.

Особи, які застосовують даний запобіжний захід повинні ознайомити збори або представників організації чи колективу з характером обвинувачення. Забезпечення виконання своєї постанови вони можуть доручити конкретній особі.

Якщо обвинувачений вибуває з організації чи колективу або виявиться, що вони не можуть забезпечити належну поведінку і своєчасну явку обвинуваченого за викликом, організація чи колектив зобов'язані відмовитися від поруки і повідомити про це органу, який обрав запобіжний захід. Цей орган повинен негайно вирішити питання про обрання щодо обвинуваченого іншого запобіжного заходу. В разі, коли керівництво громадської організації чи трудового колективу не вжило заходів до здійснення поруки за належну поведінку та явку обвинуваченого або не повідомило своєчасно органу, який обрав цей запобіжний захід, про неправильну поведінку обвинуваченого або про те, що він не піддається заходам громадського впливу, цей орган може надіслати організації або колективу подання чи окрему постанову (ухвалу) або поставити перед вищестоящим громадським органом питання про притягнення до відповідальності винних осіб.

Поруку громадської організації або трудового колективу як запобіжний захід слід відрізняти від передачі особи на поруки громадській організації або трудовому колективу для перевиховання і виправлення, яка є формою звільнення особи від кримінальної відповідальності із закриттям кримінальної справи (стаття 10 КПК).
Заставодавець може відмовитись вiд взятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобiжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобiжного заходу.

Якщо пiдозрюваний, обвинувачений, пiдсудний порушує взяті на себе зобов'язання, застава звертається в доход держави. Питання про звернення застави в доход держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в доход держави. Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень".

Застава, як запобіжний захід може застосовуватись в тих випадках, коли для забезпечення явки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного за викликом органу розслідування і суду підписка про невиїзд з місця постійного проживання або тимчасового знаходження (стаття 151 КПК) є за даних обставин недостатньою, а для взяття під варту (стаття 155 КПК) немає підстав або застосувати його недоцільно.

Про обрання застави як запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор і суддя виносять мотивовану постанову, а суд — ухвалу. Крім того, складається протокол про прийняття застави, який підписується особою (представником юридичної особи), що внесла заставу, і особою, що її прийняла.

Якщо в стадії розслідування справи до обвинуваченого було застосовано запобiжний захiд у вигляді застави, суд у стадії віддання до суду має перевірити, чи відповідає прийняте рішення вимогам статті 154-1 КПК України. У разі, коли було допущено істотні порушення закону, суд повинен або усунути їх (наприклад, шляхом приведення розміру застави у відповідність iз вимогами статті 154-1 КПК), або змінити запобiжний захiд на інший, повернувши предмет застави заставодавцю.

За змістом статті 154-1 КПК України застосування чи незастосування застави повністю залежить вiд розсуду особи чи органу, в провадження яких перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання (з наведенням відповідних мотивів) у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру та ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу, яка притягується до вiдповiдальностi, й iнших обставин справи i обирати цей запобiжний захiд замість тримання під вартою лише тоді, коли є всі підстави вважати, що він може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов’язків, а також виконання вироку.

Рішення про застосування застави замість тримання під вартою має відповідати вимогам не тільки статті 148 КПК України, а й частині 1 статті 155 КПК України. Застава замість тримання під вартою щодо осiб, якi обвинувачуються у вчиненні тяжких насильницьких злочинів чи рецидивістів у складі організованих груп, а також щодо рецидивістів та осiб, якi раніше намагались ухилитися вiд правосуддя, може застосовуватись лише у виняткових випадках.

Відповідно до статті 84 КПК України, яка встановлює обов’язковість ведення протоколу як основного способу фіксування факту проведення процесуальної дії, її змісту i результатів, прийняття застави повинно бути належним чином оформлено в окремому протоколі чи в протоколі судового засідання. До протоколу обов'язково повинні долучатися розписки підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, заставодавця про роз'яснення їм змісту частини 3 статті 154-1 КПК України, квитанція чи інший документ про внесення на депозит органу досудового розслідування або суду предмета застави та iншi документи (зокрема, про вартість матеріальних цінностей, переданих як застава).

Якщо застава вноситься не обвинуваченим чи підсудним, а іншою особою, в протоколі повинні чітко фіксуватися дані про неї: прізвище, ім’я та по батькові, дата народження, місце проживання чи перебування, а у випадках, коли заставодавцем є юридична особа, її найменування, місцезнаходження, необхідні банківські реквізити, а також данi про особу її представника i документ, яким підтверджуються його повноваження. В останньому випадку до протоколу повинні долучатися документи про правомірність видалення підприємством, установою чи організацією відповідної суми для використання як застави. Суди не можуть приймати заставу вiд державних підприємств, установ i організацій.

Згідно зі статтею 154-1 КПК України предметом застави можуть бути гроші чи iншi матеріальні цінності будь-яке майно, що перебуває в цивільному обігу, належить заставодавцю на праві власності i може бути відчужене ним.

Приймаючи як заставу майно, суд повинен визначитися з таких питань:

- чи є пiдозрюваний, обвинувачений, пiдсудний або заставодавець власником майна;

- яка вартість останнього;

- як забезпечити зберігання майна, переданого як застава;

- чи не виникнуть труднощі або цивільно-правові спори при вирішенні питання про його звернення в доход держави чи на користь цивільного позивача.

Майно повинно мати такi характеристики, таку якiсть i такий правовий статус, щоб виконання судового рiшення про позбавлення права власностi на нього пiдозрюваного, обвинуваченого, пiдсудного чи заставодавця не було поєднане з будь-якими труднощами.

Якщо майно є спiльною власнiстю декiлькох осiб, передати його як заставу вправi лише всi власники разом або ж один iз них за згодою решти. Майно, що перебуває у спiльнiй частковiй власностi, може бути самостiйним предметом застави за умови, що воно видiлене i передається в натурi.

Якщо законом передбачено, що право власностi на дане майно (квартири, будинки, автомобiлi тощо) пiдтверджується у спецiальному порядку чи спецiальними документами, цей порядок має бути додержано, а вiдповiднi документи долучено до справи. Про прийняття такого майна як застави суд повинен повiдомляти вiдповiднi органи (нотарiальну контору, бюро технiчної iнвентаризацiї, органи облiку автотранспорту тощо).

В разi необхiдностi до визначення вартостi цiнностей може залучатися спецiалiст чи експерт. Витрати по оцiнюванню предмета застави покладаються на заставодавця.

Грошi або iншi матерiальнi цiнностi, якi долучено до справи як речовi докази або на якi накладено арешт, не можуть бути предметом застави. На кошти чи предмети, переданi пiд заставу пiдозрюваним, обвинуваченим, пiдсудним, може бути накладено арешт з метою забезпечення вiдшкодування шкоди або можливої конфiскацiї майна лише в разi змiни запобiжного заходу у виглядi застави на iнший.

Кримінально-процесульний закон (стаття 154-1 КПК) не вимагає нотарiального посвiдчення передачi предмета застави. Тому внесення як застави майна (у тому числi нерухомого або транспортних засобiв) посвiдчувати в нотарiальному порядку не потрiбно.

Суд вправi зазначити у вироку, що запобiжний захiд у виглядi застави зберiгає свою дiю до набрання вироком законної сили i що пiсля цього застава повертається заставодавцю або звертається на виконання вироку в частинi майнових стягнень.

Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язання, вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень, але його неявка без поважних причин не перешкоджає розгляду цього питання.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи (частина 7 статті 154-1 КПК).

Якщо з якихось причин питання про повернення застави заставодавцю чи про звернення її на виконання вироку в частинi майнових стягнень вироком не вирiшено, суд повинен зробити це в порядку, передбаченому статтями 409 i 411 КПК України.

Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в деяких випадках може бути неефективною, і взяттям під варту, коли без нього можна обійтися. Звичайно, тут з'являється можливість для заможних людей «відкупитися» від арешту, внісши заставу, а також для появи лихварів, які будуть робити бізнес, позичаючи під великі відсотки гроші незаможним для внесення застави або самі вносячи її як заставодавці і ставлячи таким чином цих незаможних у залежність від себе, з наступним «вибиванням» з них грошей з відсотками або втягуванням їх у злочинну діяльність для «відробітку» позиченого.

Взяття під варту. В стаття 155 КПК України зокрема говориться: «Взяття під варту як запобіжний захід застосовується в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі і на строк не більше трьох років. Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є слідчі ізолятори. В окремих випадках ці особи можуть перебувати в тюрмі або місцях тримання затриманих. У місцях тримання затриманих особи, взяті під варту, можуть перебувати не більше як три доби. Якщо доставка ув'язнених у слідчий ізолятор у цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб. Якщо взяття під варту як запобіжний захід обрано відносно осіб, які вчинили злочин під час відбування покарання в місцях позбавлення волі, вони можуть перебувати в штрафному ізоляторі виправно-трудової колонії або в дисциплінарному ізоляторі виховно-трудової колонії. Порядок попереднього ув'язнення визначається Положенням про попереднє ув'язнення під варту, Кримінально-процесуальним кодексом.»

Взяття під варту (арешт) є найсуворішим запобіжним заходом. Тому він застосовується лише тоді, коли ніякий інший запобіжний захід не може забезпечити досягнення мети, передбаченої частиною 1 статті 148 КПК України, причому лише в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше трьох років (частина 1 статті 155 КПК). До осіб, обвинувачених у вчиненні особливо небезпечних та деяких інших злочинів проти держави, крадіжки, грабежу, розбою, вбивства, зґвалтування та інших тяжких злочинів, взяття під варту може бути застосовано з мотивів самої тільки небезпечності злочину.

У виняткових випадках цей запобіжний захід може бути застосовано і в справах про злочини, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше трьох років (частина 1 статті 155 КПК). Це можливо, наприклад, у разі відсутності постійного місця проживання в обвинуваченого, порушення запобіжного заходу, не пов'язаного з позбавленням волі, вчинення конкретних дій, спрямованих на перешкодження встановленню істини в справі, продовження злочинної діяльності, ухилення від відбування покарання засудженим, якому дозволено короткостроковий виїзд з місця позбавлення волі.

Місцями попереднього ув'язнення для тримання осіб, щодо яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, є: 1) ізолятори тимчасового тримання міськрайвідділів МВС та Служби безпеки України (у разі їх наявності); 2) слідчі ізолятори Державної пенітенціарної служби України; 3) гауптвахти; 4) дисциплінарні ізолятори виправних колоній, та виховних колоній або гауптвахта - для осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі чи дисциплінарних батальйонах і притягаються до кримінальної відповідальності за вчинення іншого злочину (частина 3, 4, 5 статті 155 КПК, стаття 4 Закону України "Про попереднє ув'язнення" ).

У разі затримання працівника міліції за підозрою у вчиненні злочину або обрання щодо нього запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його тримають у призначених для цього установах органів внутрішніх справ окремо від інших осіб або на гарнізонній гауптвахті (частина 7 статті 21 Закону "Про міліцію").

Взятих під варту осіб тримають у маломісних або загальних камерах. У виняткових випадках, з метою збереження слідчої таємниці, захисту ув'язнених від можливих посягань на їх життя чи запобігання вчиненню ними нового злочину, або за наявності на те медичних підстав за мотивованою постановою особи або органу, в провадженні яких знаходиться справа, або начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованої прокурором, їх можуть тримати в одиночних камерах. Застосування цього заходу до неповнолітніх не допускається, а в разі виникнення загрози їх життю вони переводяться до іншої маломісної або загальної камери (частина 1 статті 8 Закону "Про попереднє ув'язнення").

В осіб, узятих під варту, органом дізнання, слідчим або судом вилучається паспорт, який повертається його власникові при звільненні з-під варти (пункт 20 Положення "Про паспорт громадянина України" ). Ці особи підлягають обшуку, медичному огляду, дактилоскопуванню і фотографуванню. Речі, які є при них, а також передачі й посилки підлягають огляду, а листування - цензурі, їм забороняється мати при собі гроші і цінні речі, а також предмети, не дозволені для зберігання в місцях попереднього ув'язнення. Вилучені у них при доставленні в ці місця гроші зараховуються на їх особові рахунки, а цінні речі й предмети здаються на зберігання. Гроші та цінні папери, одержані шляхом обману під час перебування в цих місцях або джерело яких не встановлено, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника установи для попереднього ув'язнення, санкціонованою прокурором, копія якої приєднується до особової справи особи, яка тримається під вартою (частина 3 статті 7 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Особи, взяті під варту, вправі, зокрема, мати при собі документи й записи, що стосуються кримінальної справи.

Вони мають також право на 8-годинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних та інших діях, за винятком невідкладних випадків; на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні яких знаходиться справа, у вільний від виконання слідчих дій час. Скарги, заяви й листи, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають і надсилаються за адресою протягом доби з часу їх подачі. Скарги, заяви й листи, що містять відомості, розголошення яких може перешкодити встановленню істини в кримінальній справі, за належністю не надсилаються, а передаються на розгляд особі чи органу, у провадженні яких знаходиться справа, про що сповіщається особа, яка перебуває під вартою, та прокурор, який здійснює нагляд за провадженням дізнання або слідства (частина 1 статті 9, частина 4 статті 12, частина 2, 5 статті 13 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Згідно з частини 4 статті 21 Закону України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" кореспонденція Уповноваженому та його представникам від осіб, які затримані, перебувають під вартою, в місцях позбавлення волі та в місцях примусового тримання чи лікування, а також інших громадян України, іноземців та осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури та перевірок .

Слідчі органи й суд, які застосували взяття під варту як запобіжний захід, зобов'язані вжити заходів щодо піклування про неповнолітніх дітей заарештованого, по охороні його майна й житла, якщо вони залишаються без нагляду, а також повідомити про арешт підозрюваного чи обвинуваченого і його місцеперебування дружину чи іншого родича, сповістити за місцем його роботи, дозволивши побачення родичів чи інших осіб з заарештованим (стаття 159-162 КПК): "Коли в особи, відносно якої як запобіжний захід обрано взяття під варту, є неповнолітні діти, які залишаються без нагляду, слідчий зобов'язаний негайно внести з цього приводу подання до служби в справах неповнолітніх для вжиття необхідних заходів до передачі зазначених неповнолітніх на піклування родичів або влаштування їх в дитячі установи.

Про вжитi заходи слiдчий письмово повiдомляє прокурора, а також заарештовану особу i копiю листа приєднує до справи" (стаття 159 КПК).

"При ув'язненнi пiдозрюваного або обвинуваченого слiдчий зобов'язаний вжити заходiв до охорони майна i житла ув'язненого, якщо майно i житло залишаються без нагляду" (стаття 160 КПК).

"Про арешт пiдозрюваного або обвинуваченого i його мiсце перебування слiдчий зобов'язаний повiдомити його дружину або iншого родича, а також сповiстити за мiсцем його роботи. Якщо обвинувачений є iноземним громадянином, то постанова про арешт направляється в Мiнiстерство закордонних справ України" (стаття 161 КПК).

"Побачення родичiв або iнших осiб з заарештованим може дозволити особа або орган, якi провадять справу. Тривалiсть побачення встановляється вiд однiєї до двох годин. Побачення може бути дозволено, як правило, не бiльше одного разу на мiсяць" (стаття 162 КПК).

В статті 156 КПК України говориться про строки, протягом яких можна тримати особу під вартою: "Тримання під вартою під час досудового розслідування не повинно тривати більше двох місяців. У випадках, коли у строк, передбачений частиною першою 156 статті, розслідування справи закінчити неможливо, а підстав для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м'який немає, він може бути продовжений:

1) до чотирьох місяців - за поданням, погодженим з прокурором, який здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання і досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того суду, який виніс постанову про застосування запобіжного заходу;

2) до дев'яти місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя та прирівняних до них прокурорів, або самим цим прокурором у справах про тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;

3) до вісімнадцяти місяців - за поданням, погодженим з Генеральним прокурором України, його заступником, або самим цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України. "

У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у строки, зазначені у частинах першій чи другій цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу, прокурор, який здійснює нагляд за виконанням законів при провадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення справи до суду в частині доведеного обвинувачення. У цьому випадку справа в частині нерозслідуваних злочинів чи епізодів злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 КПКУкраїни виділяється в окреме провадження і закінчується у загальному порядку.

Строк тримання під вартою обчислюється з моменту взяття під варту, а якщо взяттю під варту передувало затримання підозрюваного, - з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається час перебування особи на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого типу. У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеної з неї справи або пред'явлення нового обвинувачення строк тримання під вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.

Строки тримання під вартою під час досудового слідства закінчуються в день надходження справи до суду, проте час ознайомлення обвинуваченого та його захисника з матеріалами кримінальної справи при обчисленні строку тримання під вартою як запобіжного заходу не враховується. У разі відкликання справи із суду прокурором на підставі статті 232 КПК України перебіг цих строків поновлюється з дня надходження справи до прокурора.

При поверненні судом справи прокуророві на додаткове розслідування строк тримання обвинуваченого під вартою обчислюється з моменту надходження справи прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться з урахуванням часу перебування обвинуваченого під вартою до направлення справи до суду в порядку і в межах, встановлених частиною другою цієї статті.

У разі закінчення строку тримання під вартою як запобіжного заходу, передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей строк не продовжено у встановленому КПК України порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язаний негайно звільнити особу з-під варти.

Згідно частини 6 статті 156 КПК України "Начальник місця попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про продовження строку тримання під вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і шостою цієї статті, не надійшла. При цьому він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням".

Обвинувачений, який тримається під вартою, підлягає негайному звільненню адміністрацією установи в перший день після закінчення цього строку, якщо не отримано повідомлення слідчого або прокурора про закінчення попереднього слідства і пред'явлення його матеріалів для ознайомлення особі, яку тримають під вартою. Персональна відповідальність за звільнення ув'язненого покладається в цьому разі на начальника місця попереднього ув'язнення (стаття 156 КПК, частина 3 статті 20 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Закінчення строку тримання обвинуваченого під вартою якщо він не продовжений в установленому законом порядку, є підставою для звільнення ув'язненого з-під варти. Начальник місця попереднього ув'язнення повинен не пізніше як за 7 діб до закінчення строку письмово повідомити про це слідчого, у провадженні якого знаходиться справа, а також прокурора, який здійснює нагляд за її провадженням. У день закінчення строку тримання особи під вартою начальник місця попереднього ув'язнення повідомляє про це прокурора, який здійснює нагляд за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, і особа звільняється з-під варти за постановою цього прокурора (частина 1 і 2 статті 20 Закону "Про попереднє ув'язнення").

Клопотання слідчого про продовження строку тримання обвинуваченого під вартою (воно оформляється у вигляді мотивованої постанови) має бути порушене перед відповідним прокурором з таким розрахунком, щоб питання було вирішене до закінчення наявного строку тримання під вартою. В цьому питанні є вказівки Генеральної прокуратури і МВС України, які слід враховувати.
1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту”. (стаття 165-2 КПК)

Постанова про застосування як запобiжного заходу взяття пiд варту виконується органом, який обрав запобiжний захiд. У необхiдних випадках орган, що обрав запобiжний захiд, вправi доручити виконання постанови органам внутрiшнiх справ. Один примiрник постанови з санкцiєю прокурора направляється разом з заарештованим у вiдповiдне мiсце попереднього ув'язнення для виконання (ст. 158 КПК).

Стаття 434 КПК регламентує особливий порядок взяття під варту неповнолітнього: взяття під варту як запобіжний захід може застосовуватись до неповнолітнього лише у виняткових випадках, коли це викликається тяжкістю вчиненого злочину, при наявності підстав і в порядку, що встановлені статтями 106, 148, 150, 155 КПК України.

Про взяття під варту неповнолітнього обов’язково сповіщаються його батьки чи особи, що їх замінюють.

При вирішенні питання про арешт неповнолітнього, суддя повинен допитати його за загальними правилами згідно частини 5 статті 165-2 КПК України.

Про взяття під варту неповнолітнього необхідно повідомити і за місцем його навчання чи роботи (стаття 161 КПК).

Різні законодавчі акти регулюють спеціфічний порядок взяття під варту спеціальних суб’єктів. Такі суб’єкти не можуть бути заарештовані:

кандидат у Президенти України — без згоди Центральної виборчої комісії (частина 6 статті 34 Закону про вибори Президента України);

народний депутат України — без згоди Верховної Ради (частина 3 статті 80 Конституції України) ;

народний депутат Автономної Республіки Крим — без згоди Верховної Ради Республіки;

кандидат у народні депутати України, обласної, районної, міської, районної в місті, селищної, сільської виборчої комісії (стаття 30 Закону "Про вибори народних депутатів України" , ) ;

суддя — без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом (частина 3 статті 126 Конституції України);

Голова, Перший заступник і заступник Голови, головні контролери та Секретар Рахункової палати Верховної Ради України — без згоди Верховної Ради України (стаття 37 Закону України"Про Рахункову палату Верховної Ради України") .

Для взяття під арешт народного депутата, відповідний прокурор повинен внести подання у Верховну Раду.

Нагляд командування військової частини. У статті 163 КПК України вказано: "Нагляд командування вiйськової частини за пiдозрюваним або обвинуваченим, який є вiйськовослужбовцем, полягає у вжиттi заходiв, передбачених статутами Збройних Сил України, для того, щоб забезпечити належну поведiнку та явку пiдозрюваного або обвинуваченого за викликом особи, що провадить дiзнання, слiдчого, прокурора, суду. Командування вiйськової частини повiдомляється про суть справи, по якiй обрано даний запобiжний захiд. Про встановлення нагляду командування вiйськової частини у письмовiй формi повiдомляє орган, що обрав цей запобiжний захiд".

Командування зобов’язано забезпечити не тільки явку підозрюваного або обвинуваченого за викликом слідчих органів, прокурора і суду, а й його належну поведінку.

Військовослужбовець постійно перебуває під наглядом свого безпосереднього начальника або добового наряду, позбавляється на час розслідування й суду права носити зброю, не призначається в караул та інші відповідальні наряди, не звільняється з розташування частини, не направляється на роботу поза частиною.

При обранні цього запобіжного заходу згоди командування військової частини не потрібно, але слідчий і суд зобов’язані в усній чи письмовій формі повідомити командування про суть справи, про що зазначається на постанові, вироку. ухвалі про обрання запобіжного заходу.

Питання про відповідальність командування за невиконання обов'язків по нагляду вирішується в кожному випадку, виходячи з положень Статутів Збройних Сил України.

Віддання неповнолітнього обвинуваченого під нагляд батьків, опікунів, піклувальників або адміністрації дитячої установи. Цей запобіжний захід щодо неповнолітніх регламентується статтею 436 КПК України: „До неповнолітніх обвинувачених, крім запобіжних заходів, передбачених статтею 149 КПК України, може застосовуватись передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, — передача їх під нагляд адміністрації цієї установи”.

Якщо неповнолітній виховується в такій установі (школи-інтернати, дитячі будинки, приймальники-розподільники, спеціальні виховні та лікувально-виховні установи, виховно-трудові колонії), то від них береться письмове зобов'язання про забезпечення належної поведінки неповнолітнього та його явки до слідчого, прокурора й суду. При цьому вказані особи попереджаються про характер обвинувачення, пред'явленого неповнолітньому, та про їх відповідальність у разі його неявки. В разі порушення цього зобов'язання до батьків, опікунів і піклувальників може бути застосовано грошове стягнення в такому ж порядку, як і до особистих поручителів (частина 3 статті 436 КПК). Якщо це зобов'язання не виконає адміністрація дитячої установи, питання про застосування до неї заходів впливу може бути поставлено в поданні слідчого чи прокурора або в окремій ухвалі (постанові) суду.

Перед тим як застосовувати до неповнолітнього обвинуваченого один із цих запобіжних заходів (у статті 436 КПК України їх передбачено фактично два), слідчий і суд повинні переконатися, що батьки (або один з них), опікун, піклувальник або адміністрація дитячої установи зможуть забезпечити належну поведінку і явку неповнолітнього до слідчого, прокурора й суду.

Передбачені в статті 436 КПК України запобіжні заходи можуть бути застосовані як за клопотанням обох або одного з батьків, опікуна, піклувальника, адміністрації дитячого закладу, так і за ініціативою слідчого, прокурора, суду, але за наявності згоди зазначених осіб або адміністрації.

Батьки, опікуни, піклувальники, адміністрація дитячого закладу можуть відмовитись від взятого зобов’язання забезпечити належну поведінку та явку неповнолітнього до слідчого, прокурора і суду. Така відмова повинна бути письмовою і мотивованою. За наявності такої відмови має бути вирішено питання про заміну обраного запобіжного заходу іншим.

Отже ми з Вами коротенько розглянули всі види запобіжних заходів, які передбачені чинним законодавством України. Тепер коротенько зупинимося ще на одному важливому питанні, котре виникає при обранні виду запобіжного заходу. Це питання про мету та підстави застосування запобіжних заходів.

Отже, стаття 148 КПК України проголошує: „Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень. Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність. Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов'язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування. При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред'явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред'явлене, запобіжний захід скасовується”.

Питання про наявність достатніх підстав для застосування запобіжного заходу в кожному конкретному випадку вирішується особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором і судом з урахуванням даних про те, що обвинувачений не має постійного місця проживання чи постійних занять, що він схиляє свідків чи потерпілих до відмови від показань чи до дачі неправдивих показань, намагався знищити документи, предмети, які можуть бути речовими доказами, замислив чи готує новий злочин Закон передбачає, що, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу, належить враховувати також тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров'я, сімейний стан (стаття 150 КПК України).

Застосувати запобіжний захід при наявності для цього достатніх підстав - це право, а не обов'язок слідчого, органу дізнання, прокурора, судді і суду. Якщо немає підстав для застосування запобіжного заходу, від обвинуваченого відбирається письмове зобов'язання про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування, а також про те, що він з'явиться до слідчого й суду за їх викликом (частина 3 статті 148 КПК). Це зобов'язання не є запобіжним заходом, і його не слід плутати з підпискою про невиїзд (стаття 151 КПК). При порушенні цього зобов'язання до обвинуваченого можуть бути застосовані привід або запобіжний захід. Про застосування запобіжного заходу слідчий, прокурор і суддя виносять постанову, а суд — ухвалу або ж це питання вирішується у вироку.

На прикінці статті хотілося б розглянути питання про зміну та скасування запобіжного заходу. Стаття 165 КПК України — ”Загальні положення щодо порядку застосування, скасування і зміни запобіжного заходу” – дає нам вичерпні роз’яснення щодо цього питання. Відповідно до її норм, запобіжний захід у вигляді взяття під варту застосовується лише за вмотивованою постановою судді чи ухвалою суду. Інші запобіжні заходи застосовуються за постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, судді або за ухвалою суду.

Заміна одного запобіжного заходу іншим або його скасування здійснюється органом дізнання, слідчим, прокурором, суддею чи судом з додержанням вимог, передбачених частиною першою цієї статті. Запобіжний захід скасовується або змінюється, коли відпаде необхідність у запобіжному заході або в раніше обраному запобіжному заході. Запобіжний захід, крім взяття особи під варту, обраний прокурором, може бути скасовано або змінено слідчим і органом дізнання лише за згодою прокурора.

Постанову судді про застосування запобіжного заходу можна оскаржити в судді вищої інстанції. Скарга подасться до суду безпосередньо або через адміністрацію місця попереднього ув'язнення, яка зобов'язана протягом доби надіслати скаргу до відповідного суду (частина 4 статті 13 Закону України "Про попереднє ув'язнення"). Одержавши скаргу, він запитує матеріали, на підставі яких дано санкцію на арешт, знайомиться з ними й призначає скаргу до розгляду в триденний строк з моменту одержання матеріалів.

Особи, які оскаржили дії судді, мають право разом зі скаргою подати до суду будь-які документи, які на їхню думку будуть мати значення для правильного та об'єктивного розгляду скарги (пункт 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 вересня І994 р. «Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає оскарження до суду санкції прокурора на арешт» ). Про час розгляду скарги суддя повідомляє прокурора, який вправі взяти участь у розгляді скарги і висловити свої доводи. У разі необхідності в судовому засіданні заслуховуються пояснення заарештованого, його захисника, законного представника.

Згідно зі статтею 165-1 КПК України, про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд ухвалу. У постанові (ухвалі) про застосування чи зміну запобіжного заходу зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження особи, щодо якої застосовується чи змінюється запобіжний захід, вчинений нею злочин, відповідна стаття Кримінального кодексу України, обраний запобіжний захід і підстави його обрання чи зміни, а також визначається особа чи орган, які повинні здійснювати контроль за виконанням постанови (ухвали). У постанові (ухвалі) про скасування запобіжного заходу повинні бути зазначені підстави для його скасування. Постанова або ухвала негайно оголошуються під розписку особі, щодо якої вона винесена. Одночасно особі роз'яснюються порядок і строки оскарження постанови або ухвали. При оголошенні постанови про обрання запобіжних заходів, не пов'язаних з триманням під вартою, особі під розписку повинно бути роз'яснено, в чому полягає обраний запобіжний захід, обов'язки, які покладаються на неї у зв'язку з його застосуванням. Особа також попереджається, що у разі порушення покладених на неї обов'язків та її неналежної поведінки до неї може бути застосовано більш суворий запобіжний захід.

У постанові, зокрема, зазначаються прізвище, ім'я та по батькові, вік, місце народження обвинуваченого, вчинений ним злочин, стаття (1 частина статті) кримінального закону, якою передбачено даний злочин, обраний запобіжний захід і підстави його обрання. Постанова оголошується обвинуваченому під розписку. В разі його відмови розписатися про це відмічається на постанові (частина 2 статті 148 КПК). Ці правила застосовуються і в разі обрання запобіжного заходу щодо підозрюваного.

Під час розгляду кримінальної справи суд за наявності до того підстав може змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо підсудного (стаття 274 КПК). Ухвала (постанова) про це виноситься судом у нарадчій кімнаті й викладається у вигляді окремого документа, який підписується всім складом суду (стаття 273 КПК) або суддею, якщо він розглядає справу одноособово. Постановляючи вирок, за яким до підсудного застосовується та чи інша міра покарання, суд повинен обміркувати питання про запобіжний захід до набрання вироком законної сили і має право скасувати, змінити або підтвердити раніше обраний запобіжний захід (частина 1 статті 343 КПК). Рішення суду в цьому питанні викладається в резолютивній частині вироку (частина 1 статті 335 КПК). Суд апеляційної або касаційної інстанцій, скасовуючи вирок і направляючи кримінальну справу на додаткове розслідування або новий судовий розгляд, вирішує питання про запобіжний захід у своїй ухвалі чи постанові.

Запобіжний захід скасовується при закритті кримінальної справи (частина 1 статті 214 КПК), при постановленій виправдувального вироку (частина 13 статті 335 КПК), а також вироку, який звільняє підсудного від відбування покарання або засуджує його до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; якщо підсудний перебуває під вартою, суд негайно звільняє його з-під варти в залі судового засідання (частина 1 статті 342 КПК).

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді, вирок та ухвала суду про обрання, зміну або скасування запобіжного заходу повинні бути оголошені обвинуваченому, а також доведені до відома особистих чи громадських поручителів, командування військової частини, батьків, опікунів, піклувальників чи адміністрації дитячої установи.

При скасуванні або зміні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту копія постанови, вироку чи ухвали надсилається адміністрації місця попереднього ув'язнення і підлягає виконанню негайно після її надходження (частина 4 статті 20 Закону "Про попереднє ув'язнення").