суботу, 29 жовтня 2011 р.

Що робити, якщо вас притягують до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України?


Останнім часом, почастішали звернення на адресу нашого сайту родичів засуджених та арештованих щодо роз’яснень та консультативної допомоги в питанні притягнення до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). Ми вирішили привести в нашій статті наряду з юридичним обґрунтуванням доцільності застосування статті 391 КК України, ряд практичних порад, щодо захисту засуджених від можливого свавілля адміністрації виправних колоній та слідчих органів по притягненню до відповідальності за даний злочин. Також ми приведемо практичні поради та думки колишніх співробітників установ виконання покарань про те, як законним шляхом уникнути переслідування з боку адміністрації та підстав порушення кримінальної справи.

Що собою являє стаття 391 КК України з юридичної точки зору? Склад злочину, передбачений статтею 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (виправної колонії або виправного центру). Диспозиція цієї статті виглядає наступним чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання».

Така побудова диспозиції цієї норми дещо суперечить основним засадам нового КК України 2001 року, згідно з якими однією з його переваг вважається саме те, що у ньому законодавець відмовився від указівок на адміністративну практику та рецидив порушень як умову кримінальної відповідальності. Раніше (за КК України 1960р.) це призводило до того, що адміністративні проступки при повторному їх вчиненні автоматично визнавались злочинами, що в свою чергу призводило до невиправданої криміналізації певної частини діянь.

Проте аналіз ряду ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 391 КК України, свідчить, що в процесі декриміналізації ця стаття КК з невідомих причин залишилася поза увагою законодавця і містить вказівку на адміністративну (дисциплінарну) послідовність як необхідну умову притягнення до кримінальної відповідальності.

На наш погляд, існування адміністративної (дисциплінарної) послідовності у статті 391 КК є наслідком того, що, формулюючи цей склад злочину, законодавець не звернув уваги на таку особливість, а лише обмежився тим, що переніс у дещо зміненому вигляді до статті 391 КК 2001 р. склад злочину, який був передбачений у частині 1 статті 183-3 КК 1960 р.

Як видно в ході детального аналізу діючого законодавства, наявність цієї норми у КК України є не лише зайвим, а й суперечить основним правовим нормам, адже з набранням чинності Кримінально-виконавчим кодексом України адміністрація виправних колоній та територіальні органи управління мають достатньо важелів впливу на злісних порушників режиму відбування покарання (у тому числі, переведення до дільниці посиленого контролю виправної колонії), які спроможний забезпечити виконання покарання у вигляді позбавлення волі, як основного завдання, котрі стоять перед органами і установами кримінально-виконавчої системи і без застосування заходів кримінально-правового характеру до засуджених.

Звернемо увагу і на той факт, що при загальній тенденції до поступового зниження абсолютних та відносних показників стану злочинності у виправних колоніях держави, питома вага злочинів, передбачених статтею 391 КК у структурі злочинності за останні 14 років значно зросла і продовжує залишатися занадто високою, що свідчить про активне застосування слідчими органами за поданнями адміністрацій виправних установ цієї норми КК.

Разом з тим, аналіз структури злочинності у виправних колоніях свідчить, що протягом останніх більш як десяти років найбільша кількість кримінальних справ порушувалась саме за ознаками складу злочину, передбаченого статті 391 КК і саме вони складають левовому частку усіх злочинів, зареєстрованих у місцях позбавлення волі.

На нашу думку та на думку інших фахівців права, подальше існування та застосування статті 391 КК України крім того, що прямо суперечить вимогам статтей 21 і 24 Конституції України, ще й фактично призводить до збільшення абсолютних показників стану злочинності у виправних колоніях. Не можна також не звернути увагу й на той факт, що доки буде існувати цей склад злочину, доти (нехай навіть й чисто гіпотетично) буде існувати вірогідність настання ще більшої небезпеки – можливість необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності окремих засуджених, які з будь-яких причин (побутових, особистих тощо) потрапляють у конфліктні ситуації з представниками адміністрації виправних колоній – адже для цього відповідним посадовим особам адміністрації достатньо лише накласти низку дисциплінарних стягнень на засудженого протягом певного часу.

Як ми бачимо – ситуація досить парадоксальна і, на наш погляд, явно несумісна з курсом на побудову правової держави, адже людина, яка вже засуджена до позбавлення волі і зазнала суттєвих правових обмежень, у випадку вчинення нею діянь, які, по суті, є дисциплінарними порушеннями, отримує неадекватну реакцію з боку держави – не дисциплінарну, а найбільш сувору – кримінальну відповідальність та новий термін позбавлення волі.

Неможливо обійти увагою й питання юридичної недосконалості її існуючої редакції. Зокрема, у коментарях до диспозиції наведеної вище норми стверджується, що суб’єктами цього складу злочину можуть бути засуджені, які відбувають покарання як у виді позбавлення волі, так і у виді обмеження волі, що насправді зовсім не відповідає дійсності. Результати дослідження окремих положень диспозиції статті 391 КК дають обґрунтовані підстави стверджувати, що ані Виправно-трудовий кодекс України (далі – ВТК), ані чинний Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК), не містили і не містять норм, які б передбачали можливість застосування до осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, дисциплінарного стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або їх переведення за порушення вимог режиму на більш суворий режим відбування покарання, що, в свою чергу, і виключає взагалі можливість застосування статті 391 КК до цієї категорії осіб.

У переліку дисциплінарних стягнень, які можуть застосовуватись до осіб, засуджених до обмеження волі і визначені у частині1 статті 68 КВК, відсутній такий вид стягнення як переведення до ПКТ (одиночної камери). Крім того, глава 13 КВК не містить жодної норми, яка б передбачала можливість переведення засуджених до цього виду покарання на більш суворий режим за порушення вимог режиму відбування покарання. Отже, можна стверджувати, що та частина диспозиції статті 391 КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, була просто безглуздою.

Також, слід відзначити, що поняття «більш суворий режим» відноситься до термінології старого ВТК, котрий втратив чинність, оскільки в КВК України, виправні колонії поділяються не за режимами, а за рівнями безпеки.

Необхідно також зазначити, що за відсутності чіткого законодавчого визначення , не зовсім ясно, як саме необхідно тлумачити після набрання чинності КВК частину диспозиції ст. 391 КК: ”переводилась на більш суворий режим відбування покарання”. До набрання чинності КВК було чітко зрозуміло, що законодавець має на увазі зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі, які під час відбування покарання злісно порушують вимоги режиму і відповідно до вимог ст. 47 ВТК (Переведення засуджених, які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи) переведені в інші виправно-трудові установи. Чинне ж кримінально-виконавче законодавство передбачає як можливість переведення засуджених, які злісно порушують режим відбування покарання з колонії одного рівня безпеки до колонії іншого (вищого) рівня безпеки, так і переведення в межах однієї колонії з дільниці одного виду до дільниці іншого виду. Правомірно виникає питання: чи можна вважати переведенням на більш суворий режим тримання, яке передбачене у диспозиції ст. 391 КК, переведення засудженого за порушення вимог режиму з однієї дільниці виправної колонії до іншої, в межах однієї колонії? Однозначної відповіді на це питання закон не дає, що певним чином перешкоджає правильному застосуванню кримінального закону і може призвести до порушень законності.

Крім цього, певні складнощі виникли і стосовно застосування статті 391 КК до порушників режиму з числа осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. В якості обов’язкових умов їх кримінальної відповідальності стаття 391 КК передбачає: а) наявність у засудженого дисциплінарного стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери) або попереднє його переведення на більш суворий режим (знову архаїзм) відбування покарання за порушення вимог режиму; б) вчинення засудженим злісної непокори на протязі року після відбуття цього дисциплінарного стягнення або після повернення із установи з більш суворим режимом. Однак частина 14 статті 134 КВК передбачає, що якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Отже, якщо засуджений вчинить злісну непокору після спливу шестимісячного строку, хоча і протягом зазначеного у диспозиції статті 391 КК одного року з моменту відбуття стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери), дана норма до нього не може бути застосована, так як стягнення може бути вже погашено, і він вважається таким, що не має стягнення (за умови не вчинення нового дисциплінарного проступку). До 1.01.2004 року строк давності дії накладених дисциплінарних стягнень відповідно до статті 68 ВТК визначався в один рік, що повністю узгоджувалося з терміном, зазначеним у диспозиції статті 391 КК.

Застосування статті 391 КК має певні характерні особливості.

По-перше, як правило, засуджені, які обвинувачуються за цією статтею, не мають захисників у суді. Це призводить до того, що розгляд цих справ у суді поверховий та здебільшого формальний. Сторона обвинувачення не обтяжує себе суворим дотриманням норм та вимог закону. А це призводить до скасування більшості винесених вироків судами першої інстанції в апеляційному порядку. У моїй практиці, зустрічалися випадки, коли особі, котра притягувалася до відповідальності за статтею 391 КК України, по 4-5 разів апеляційний суд скасовував вирок місцевого суду.

Варто розглянути складові умов застосування статті 391 КК України

Так, наприклад, умовою порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є поміщення засудженого до ПКТ або ДІЗО за дії, що мали на меті уникнення від подальшого відбування покарання. Але ж бувають випадки, коли обвинувачуються особи, які були поміщені до ПКТ або ДІЗО з інших причин. Обвинувачення, а часто й суд, на такі дрібнички не зважають. Для суду вистачає самого факту поміщення до ПКТ, аби вважати правомірним застосування статті 391 КК України, хоча це невірно.

Умовою порушення кримінальної справи є також отримання засудженим двох стягнень. Часто ці стягнення – за якісь дрібні порушення, наприклад, не привітався з представником адміністрації, або відмовився чергувати в житловому приміщенні, або самовільно змінив спальне місце.

Звичайно, є норми, які дотримуватися режиму в місцях позбавлення волі. Але вважати такі проступки достатніми для того, щоб дії засудженого кваліфікувати як кримінальний злочин, за який наступає кримінальна відповідальність і можливе покарання до трьох років позбавлення волі – така позиція далека від адекватності покарання скоєному злочину.

Натомість, вважати складовим елементом кримінального злочину незастебнутий ґудзик або ліжко, прибране не за зразком – для багатьох працівників установ виконання покарань не є дивним.

Очевидно, що чимало таких стягнень штучні, і вони застосовуються лише для того, аби формально були витримані умови, за якими можна порушити кримінальну справу за статтею 391 КК України.

Отже, дуже часто порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України – це не намагання адміністрації добитися порядку в установі, це інструмент тиску на окремих засуджених, покарання з ознаками сваволі.

Разом з тим, згідно з пункту 28.1 Мінімальних стандартних правил поводження, не рекомендується у якості стягнення застосовувати будь-яку працю, навіть прибирання території або приміщення. Це положення міжнародного документу ігнорується працівниками установ виконання покарань, а судді, здається, про таку норму й не знають.

До того ж, жоден з нормативних актів Департаменту не містить вичерпний перелік правопорушень, за які можуть застосовуватися стягнення. Це відкриває широкі можливості для зловживань з боку персоналу.

Є підстави вважати, що іноді засуджені умисно йдуть на те, аби до них була застосована стаття 391 КК України. Таким чином вони намагаються себе позиціонувати у середовищі засуджених як особу, яка «твердо» протистоїть адміністрації. Таким чином вони в їх розумінні підвищують свій авторитет у злочинному світі. Є випадки, коли засуджені свідомо порушують режим відбування покарання, для того, що б в наслідок засудження за статтею 391 КК України бути переведеним до іншої виправної колонії, навіть вищого рівня безпеки. Це прагнення пояснюється конфліктною ситуацією з іншими засудженими, наявністю боргових залежностей, або інші причини.

Практика порушення кримінальних справ за статтею 391 КК України є доволі поширеним явищем, щороку за цією статтею порушується декілька сотень справ. Як правило, всі вони доводяться до суду і по ним виносяться обвинувачу вальні вироки.

Як же юридично грамотно уникнути переслідування за статтею 391 КК України засудженому, котрий відбуває покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк? Як уже зазначалося вище, підставою для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є систематичне невиконання законних вимог представників адміністрації. Категорія співробітників, котрі являються представниками адміністрації чітко визначена – це особи, котрі мають право накладати дисциплінарні стягнення (Начальник територіального управління, його заступники, начальник установи, його заступники та начальники відділень). Інші співробітники, ні молодші інспектори, ні чергові, а ні оперативні та режимні працівники до категорії представників адміністрації не відносяться. Їх вимоги, безумовно, слід виконувати засудженим, про те невиконання їх вимог тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність та не містить ознак кримінальності.

Часто дисциплінарні стягнення накладаються на засуджених за невиконання норм виробітку під час праці в промисловій зоні виправної колонії, адміністрація, а потім і слідчі органи, класифікують це порушення, як невиконання законних вимог. Про те в частині 1 статті 118 КВК України сказано лише, що засуджені «повинні працювати», про виконання норм виробітку, тобто про результати цієї праці, в КВК не сказано жодного слова, отже дії адміністрації в цьому випадку, безумовно неправильні.

На підставі частини 5 статті 118 КВК України «засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством». Для адміністрації виправної колонії це один із основних важелів для «розкрутки» засудженого за статтею 391 КК України, оскільки в силу кримінальних традицій, які перемогти ніколи напевно не вдасться, нормальному засудженому є принизливим прибирати місця загального користування та навіть брати в руки швабру чи віника, а тому більшість засуджених відмовляються від виконання даних вимог. Адміністрація, користуючись цим, розцінює дане порушення як невиконання законних вимог. Проте, якщо уважно вичитати положення частини 5 статті 118 КВК України, то словосполучення «можуть залучатися» не містить категоричності на зразок «повинні» чи «зобов’язані». А тому стягнення, накладені за відмову від таких робіт, під час слідства та суду повинні бути оскарженні або самим засудженим, або його захисниками.

З нашої практики працівників виправної колонії приведено ряд порушень, які слід різними способами уникати засудженому і які можуть дати підстави для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України. Це: категорична відмова від роботи в промисловій зоні, відмова слідувати в призначене відділення СПС (загальну камеру), камеру ДІЗО або ПКТ, відмова зайняти вказане начальником відділення спальне місце в житловому приміщенні чи загальній камері, категорична відмова від чергування в присутності представників адміністрації та інші менш поширені порушення. Раніше до цієї категорії відносилося таке порушення, як відмова від позачергового чергування, як дисциплінарного стягнення. Проте на даний час абзац п'ятий частини першої статті 132 КВК України «Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі» виключено на підставі Закону України N 1828-VI ( 1828-17 ) від 21.01.2010 року. А тому, якщо в ході притягнення до відповідальності, як одна з кваліфікуючих ознак злочину, зустрічаеться дисциплінарне покарання, накладене за відмову виконувати позачергове чергування, то і засуджений, і його захисники повинні звернути увагу слідчого та судді на даний факт.

В цілому ж, наприкінці даної статті, з вище викладеного, можна зробити певні висновки щодо застосування статті 391 КК України:

1. Існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК суперечить положенням та нормам статті 21 і 24 Конституції України та положенням чинного КК щодо відмови від адміністративної (дисциплінарної) послідовності, декриміналізації діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу.

2. Якщо законодавець все ж таки прийде до висновку про доцільність подальшого існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК, її диспозицію необхідно викласти у іншій редакції, приблизно у такій: "Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом шести місяців стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась до виправної колонії вищого рівня безпеки”.