Що робити, якщо вас притягують до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України?

Останнім часом, почастішали звернення на адресу нашого сайту родичів засуджених та арештованих щодо роз’яснень та консультативної допомоги в питанні притягнення до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). Ми вирішили привести в нашій статті наряду з юридичним обґрунтуванням доцільності застосування статті 391 КК України, ряд практичних порад, щодо захисту засуджених від можливого свавілля адміністрації виправних колоній та слідчих органів по притягненню до відповідальності за даний злочин. Також ми приведемо практичні поради та думки колишніх співробітників установ виконання покарань про те, як законним шляхом уникнути переслідування з боку адміністрації та підстав порушення кримінальної справи.

Що собою являє стаття 391 КК України з юридичної точки зору? Склад злочину, передбачений статтею 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (виправної колонії або виправного центру). Диспозиція цієї статті виглядає наступним чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання».

Така побудова диспозиції цієї норми дещо суперечить основним засадам нового КК України 2001 року, згідно з якими однією з його переваг вважається саме те, що у ньому законодавець відмовився від указівок на адміністративну практику та рецидив порушень як умову кримінальної відповідальності. Раніше (за КК України 1960р.) це призводило до того, що адміністративні проступки при повторному їх вчиненні автоматично визнавались злочинами, що в свою чергу призводило до невиправданої криміналізації певної частини діянь.

Проте аналіз ряду ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 391 КК України, свідчить, що в процесі декриміналізації ця стаття КК з невідомих причин залишилася поза увагою законодавця і містить вказівку на адміністративну (дисциплінарну) послідовність як необхідну умову притягнення до кримінальної відповідальності.

На наш погляд, існування адміністративної (дисциплінарної) послідовності у статті 391 КК є наслідком того, що, формулюючи цей склад злочину, законодавець не звернув уваги на таку особливість, а лише обмежився тим, що переніс у дещо зміненому вигляді до статті 391 КК 2001 р. склад злочину, який був передбачений у частині 1 статті 183-3 КК 1960 р.

Як видно в ході детального аналізу діючого законодавства, наявність цієї норми у КК України є не лише зайвим, а й суперечить основним правовим нормам, адже з набранням чинності Кримінально-виконавчим кодексом України адміністрація виправних колоній та територіальні органи управління мають достатньо важелів впливу на злісних порушників режиму відбування покарання (у тому числі, переведення до дільниці посиленого контролю виправної колонії), які спроможний забезпечити виконання покарання у вигляді позбавлення волі, як основного завдання, котрі стоять перед органами і установами кримінально-виконавчої системи і без застосування заходів кримінально-правового характеру до засуджених.

Звернемо увагу і на той факт, що при загальній тенденції до поступового зниження абсолютних та відносних показників стану злочинності у виправних колоніях держави, питома вага злочинів, передбачених статтею 391 КК у структурі злочинності за останні 14 років значно зросла і продовжує залишатися занадто високою, що свідчить про активне застосування слідчими органами за поданнями адміністрацій виправних установ цієї норми КК.

Разом з тим, аналіз структури злочинності у виправних колоніях свідчить, що протягом останніх більш як десяти років найбільша кількість кримінальних справ порушувалась саме за ознаками складу злочину, передбаченого статті 391 КК і саме вони складають левовому частку усіх злочинів, зареєстрованих у місцях позбавлення волі.

На нашу думку та на думку інших фахівців права, подальше існування та застосування статті 391 КК України крім того, що прямо суперечить вимогам статтей 21 і 24 Конституції України, ще й фактично призводить до збільшення абсолютних показників стану злочинності у виправних колоніях. Не можна також не звернути увагу й на той факт, що доки буде існувати цей склад злочину, доти (нехай навіть й чисто гіпотетично) буде існувати вірогідність настання ще більшої небезпеки – можливість необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності окремих засуджених, які з будь-яких причин (побутових, особистих тощо) потрапляють у конфліктні ситуації з представниками адміністрації виправних колоній – адже для цього відповідним посадовим особам адміністрації достатньо лише накласти низку дисциплінарних стягнень на засудженого протягом певного часу.

Як ми бачимо – ситуація досить парадоксальна і, на наш погляд, явно несумісна з курсом на побудову правової держави, адже людина, яка вже засуджена до позбавлення волі і зазнала суттєвих правових обмежень, у випадку вчинення нею діянь, які, по суті, є дисциплінарними порушеннями, отримує неадекватну реакцію з боку держави – не дисциплінарну, а найбільш сувору – кримінальну відповідальність та новий термін позбавлення волі.

Неможливо обійти увагою й питання юридичної недосконалості її існуючої редакції. Зокрема, у коментарях до диспозиції наведеної вище норми стверджується, що суб’єктами цього складу злочину можуть бути засуджені, які відбувають покарання як у виді позбавлення волі, так і у виді обмеження волі, що насправді зовсім не відповідає дійсності. Результати дослідження окремих положень диспозиції статті 391 КК дають обґрунтовані підстави стверджувати, що ані Виправно-трудовий кодекс України (далі – ВТК), ані чинний Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК), не містили і не містять норм, які б передбачали можливість застосування до осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, дисциплінарного стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або їх переведення за порушення вимог режиму на більш суворий режим відбування покарання, що, в свою чергу, і виключає взагалі можливість застосування статті 391 КК до цієї категорії осіб.

У переліку дисциплінарних стягнень, які можуть застосовуватись до осіб, засуджених до обмеження волі і визначені у частині1 статті 68 КВК, відсутній такий вид стягнення як переведення до ПКТ (одиночної камери). Крім того, глава 13 КВК не містить жодної норми, яка б передбачала можливість переведення засуджених до цього виду покарання на більш суворий режим за порушення вимог режиму відбування покарання. Отже, можна стверджувати, що та частина диспозиції статті 391 КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, була просто безглуздою.

Також, слід відзначити, що поняття «більш суворий режим» відноситься до термінології старого ВТК, котрий втратив чинність, оскільки в КВК України, виправні колонії поділяються не за режимами, а за рівнями безпеки.

Необхідно також зазначити, що за відсутності чіткого законодавчого визначення , не зовсім ясно, як саме необхідно тлумачити після набрання чинності КВК частину диспозиції ст. 391 КК: ”переводилась на більш суворий режим відбування покарання”. До набрання чинності КВК було чітко зрозуміло, що законодавець має на увазі зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі, які під час відбування покарання злісно порушують вимоги режиму і відповідно до вимог ст. 47 ВТК (Переведення засуджених, які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи) переведені в інші виправно-трудові установи. Чинне ж кримінально-виконавче законодавство передбачає як можливість переведення засуджених, які злісно порушують режим відбування покарання з колонії одного рівня безпеки до колонії іншого (вищого) рівня безпеки, так і переведення в межах однієї колонії з дільниці одного виду до дільниці іншого виду. Правомірно виникає питання: чи можна вважати переведенням на більш суворий режим тримання, яке передбачене у диспозиції ст. 391 КК, переведення засудженого за порушення вимог режиму з однієї дільниці виправної колонії до іншої, в межах однієї колонії? Однозначної відповіді на це питання закон не дає, що певним чином перешкоджає правильному застосуванню кримінального закону і може призвести до порушень законності.

Крім цього, певні складнощі виникли і стосовно застосування статті 391 КК до порушників режиму з числа осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. В якості обов’язкових умов їх кримінальної відповідальності стаття 391 КК передбачає: а) наявність у засудженого дисциплінарного стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери) або попереднє його переведення на більш суворий режим (знову архаїзм) відбування покарання за порушення вимог режиму; б) вчинення засудженим злісної непокори на протязі року після відбуття цього дисциплінарного стягнення або після повернення із установи з більш суворим режимом. Однак частина 14 статті 134 КВК передбачає, що якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Отже, якщо засуджений вчинить злісну непокору після спливу шестимісячного строку, хоча і протягом зазначеного у диспозиції статті 391 КК одного року з моменту відбуття стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери), дана норма до нього не може бути застосована, так як стягнення може бути вже погашено, і він вважається таким, що не має стягнення (за умови не вчинення нового дисциплінарного проступку). До 1.01.2004 року строк давності дії накладених дисциплінарних стягнень відповідно до статті 68 ВТК визначався в один рік, що повністю узгоджувалося з терміном, зазначеним у диспозиції статті 391 КК.

Застосування статті 391 КК має певні характерні особливості.

По-перше, як правило, засуджені, які обвинувачуються за цією статтею, не мають захисників у суді. Це призводить до того, що розгляд цих справ у суді поверховий та здебільшого формальний. Сторона обвинувачення не обтяжує себе суворим дотриманням норм та вимог закону. А це призводить до скасування більшості винесених вироків судами першої інстанції в апеляційному порядку. У моїй практиці, зустрічалися випадки, коли особі, котра притягувалася до відповідальності за статтею 391 КК України, по 4-5 разів апеляційний суд скасовував вирок місцевого суду.

Варто розглянути складові умов застосування статті 391 КК України

Так, наприклад, умовою порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є поміщення засудженого до ПКТ або ДІЗО за дії, що мали на меті уникнення від подальшого відбування покарання. Але ж бувають випадки, коли обвинувачуються особи, які були поміщені до ПКТ або ДІЗО з інших причин. Обвинувачення, а часто й суд, на такі дрібнички не зважають. Для суду вистачає самого факту поміщення до ПКТ, аби вважати правомірним застосування статті 391 КК України, хоча це невірно.

Умовою порушення кримінальної справи є також отримання засудженим двох стягнень. Часто ці стягнення – за якісь дрібні порушення, наприклад, не привітався з представником адміністрації, або відмовився чергувати в житловому приміщенні, або самовільно змінив спальне місце.

Звичайно, є норми, які дотримуватися режиму в місцях позбавлення волі. Але вважати такі проступки достатніми для того, щоб дії засудженого кваліфікувати як кримінальний злочин, за який наступає кримінальна відповідальність і можливе покарання до трьох років позбавлення волі – така позиція далека від адекватності покарання скоєному злочину.

Натомість, вважати складовим елементом кримінального злочину незастебнутий ґудзик або ліжко, прибране не за зразком – для багатьох працівників установ виконання покарань не є дивним.

Очевидно, що чимало таких стягнень штучні, і вони застосовуються лише для того, аби формально були витримані умови, за якими можна порушити кримінальну справу за статтею 391 КК України.

Отже, дуже часто порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України – це не намагання адміністрації добитися порядку в установі, це інструмент тиску на окремих засуджених, покарання з ознаками сваволі.

Разом з тим, згідно з пункту 28.1 Мінімальних стандартних правил поводження, не рекомендується у якості стягнення застосовувати будь-яку працю, навіть прибирання території або приміщення. Це положення міжнародного документу ігнорується працівниками установ виконання покарань, а судді, здається, про таку норму й не знають.

До того ж, жоден з нормативних актів Департаменту не містить вичерпний перелік правопорушень, за які можуть застосовуватися стягнення. Це відкриває широкі можливості для зловживань з боку персоналу.

Є підстави вважати, що іноді засуджені умисно йдуть на те, аби до них була застосована стаття 391 КК України. Таким чином вони намагаються себе позиціонувати у середовищі засуджених як особу, яка «твердо» протистоїть адміністрації. Таким чином вони в їх розумінні підвищують свій авторитет у злочинному світі. Є випадки, коли засуджені свідомо порушують режим відбування покарання, для того, що б в наслідок засудження за статтею 391 КК України бути переведеним до іншої виправної колонії, навіть вищого рівня безпеки. Це прагнення пояснюється конфліктною ситуацією з іншими засудженими, наявністю боргових залежностей, або інші причини.

Практика порушення кримінальних справ за статтею 391 КК України є доволі поширеним явищем, щороку за цією статтею порушується декілька сотень справ. Як правило, всі вони доводяться до суду і по ним виносяться обвинувачу вальні вироки.

Як же юридично грамотно уникнути переслідування за статтею 391 КК України засудженому, котрий відбуває покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк? Як уже зазначалося вище, підставою для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є систематичне невиконання законних вимог представників адміністрації. Категорія співробітників, котрі являються представниками адміністрації чітко визначена – це особи, котрі мають право накладати дисциплінарні стягнення (Начальник територіального управління, його заступники, начальник установи, його заступники та начальники відділень). Інші співробітники, ні молодші інспектори, ні чергові, а ні оперативні та режимні працівники до категорії представників адміністрації не відносяться. Їх вимоги, безумовно, слід виконувати засудженим, про те невиконання їх вимог тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність та не містить ознак кримінальності.

Часто дисциплінарні стягнення накладаються на засуджених за невиконання норм виробітку під час праці в промисловій зоні виправної колонії, адміністрація, а потім і слідчі органи, класифікують це порушення, як невиконання законних вимог. Про те в частині 1 статті 118 КВК України сказано лише, що засуджені «повинні працювати», про виконання норм виробітку, тобто про результати цієї праці, в КВК не сказано жодного слова, отже дії адміністрації в цьому випадку, безумовно неправильні.

На підставі частини 5 статті 118 КВК України «засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством». Для адміністрації виправної колонії це один із основних важелів для «розкрутки» засудженого за статтею 391 КК України, оскільки в силу кримінальних традицій, які перемогти ніколи напевно не вдасться, нормальному засудженому є принизливим прибирати місця загального користування та навіть брати в руки швабру чи віника, а тому більшість засуджених відмовляються від виконання даних вимог. Адміністрація, користуючись цим, розцінює дане порушення як невиконання законних вимог. Проте, якщо уважно вичитати положення частини 5 статті 118 КВК України, то словосполучення «можуть залучатися» не містить категоричності на зразок «повинні» чи «зобов’язані». А тому стягнення, накладені за відмову від таких робіт, під час слідства та суду повинні бути оскарженні або самим засудженим, або його захисниками.

З нашої практики працівників виправної колонії приведено ряд порушень, які слід різними способами уникати засудженому і які можуть дати підстави для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України. Це: категорична відмова від роботи в промисловій зоні, відмова слідувати в призначене відділення СПС (загальну камеру), камеру ДІЗО або ПКТ, відмова зайняти вказане начальником відділення спальне місце в житловому приміщенні чи загальній камері, категорична відмова від чергування в присутності представників адміністрації та інші менш поширені порушення. Раніше до цієї категорії відносилося таке порушення, як відмова від позачергового чергування, як дисциплінарного стягнення. Проте на даний час абзац п'ятий частини першої статті 132 КВК України «Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі» виключено на підставі Закону України N 1828-VI ( 1828-17 ) від 21.01.2010 року. А тому, якщо в ході притягнення до відповідальності, як одна з кваліфікуючих ознак злочину, зустрічаеться дисциплінарне покарання, накладене за відмову виконувати позачергове чергування, то і засуджений, і його захисники повинні звернути увагу слідчого та судді на даний факт.

В цілому ж, наприкінці даної статті, з вище викладеного, можна зробити певні висновки щодо застосування статті 391 КК України:

1. Існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК суперечить положенням та нормам статті 21 і 24 Конституції України та положенням чинного КК щодо відмови від адміністративної (дисциплінарної) послідовності, декриміналізації діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу.

2. Якщо законодавець все ж таки прийде до висновку про доцільність подальшого існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК, її диспозицію необхідно викласти у іншій редакції, приблизно у такій: "Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом шести місяців стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась до виправної колонії вищого рівня безпеки”.

Практика застосування амністії в Україні.

В даній статті ми вирішили дещо проаналізувати практику застосування амністії в Україні та провести невеличкій екскурс до історії. Тема застосування амністії, на наш погляд, для читача буде однією з найцікавіших, бо, як кажуть в місцях позбавлення волі, що найбільш очікуваний в’язнями закон – це закон про амністію. Питання підготовки, розробки та виконання законодавчих документів про амністію також цікава тема і потребує роз’яснень для широкого загалу, особливо для родичів осіб, котрі відбувають покарання чи утримуються в місцях позбавлення волі та слідчих ізоляторах. На завершенні статті надамо, як завжди, деякі поради засудженим та їх родичам, які, сподіваємося, стануть у нагоді при застосуванні акту помилування.

От же почнемо, амністія – гуманний акт держави, який являє групове помилування та звільнення від кримінальної відповідальності чи відбування покарання засуджених або осіб, котрі притягуються до кримінальної відповідальності. Або, як визначає Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року за N 392/96-ВР «Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Чинність законодавчого документу про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.

Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією, виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.

Розрізняється три види амністії: повна, коли передбачається повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткова — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та умовна, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання.

Законодавчий документ про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або його не відбутої частини більш м’яким покаранням.

Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Судимість не може бути знята за законом про амністію.

Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Безпосередньо законодавчим документом, котрим приймається амністія, можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму відбування покарання та ін.).

Якщо зазирнути до історії Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної України, то даний акт у різні часи застосовувався досить широко. Нам відомі, досить значні за кількістю звільнених, амністії за радянських часів, наприклад амністія з нагоди смерті «вождя та вчителя» І.В.Сталіна 1953 року, коли табори, тюрми та місця заслання спорожніли практично повністю, або амністія з нагоди 60-ліття СРСР, в ході якої було звільнено дві третини засуджених та ув’язнених, після чого навіть провели скорочення персоналу місць позбавлення волі (правда, не надовго). В роки Незалежності України, за грандіозністю слід виділити амністію 2001 року, яка передувала вступу в законну силу нового Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). В ході даної амністії було звільнено або частково звільнено від покарання більше третини засуджених до позбавлення волі та половина засуджених до покарань, котрі з позбавлення волі не були пов’язані.

До 1996 року (включно) до набрання чинності Конституцією України та вищезазначеного Закону України «Про застосування амністії в Україні» акти амністії проголошувалися як Указами Президента України, так і постановами Верховної Ради (я вже не згадую про закони України) та не мали системності. Так, наприклад, в 1996 році було видано чотири законодавчих акти різних гілок влади про амністію (Закон України від 21 листопада 1996 р. «Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат», Указ Президента України від 16 квітня 1996 р. «Про амністію у зв'язку з 10-ю річницею Чорнобильської катастрофи», Указ Президента України від 20 лютого 1996 р. «Про звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених жінок і неповнолітніх» та Указ Президента України від 27 червня 1996 р. «Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України»). Я добре пам’ятаю ці законодавчі документи, а також ті проблеми, які виникали під час їх виконання. Тексти даних документів містили низку протиріч, а іноді носили і характер двоякості. Складність полягала також і в тому, що виконання амністії (її застосування) покладалося цілком на установи та органи виконання покарань та прокуратуру. Засуджені звільнялися від покарання або повністю, або частково за постановами начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених спостережними комісіями та санкціонованих територіальними прокурорами.

Починаючи з 1997 року законотворчість відносно застосування амністії набула сталості та впорядкованості. Конституція України визначила, що акти амністії проголошуються виключно Законом України, а Закон України «Про застосування амністії в Україні» (стаття 6) додав, що «закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року». До текстів законів додалася певна конкретика, з’явилися роз’яснення та тлумачення положень. Відповідно до наступних Законів України про амністію, особи звільнялися від покарання або частково за постановами судів, винесеними за поданнями начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених зі спостережними комісіями.

За категоріями осіб, котрі підпадали під дію амністії, дані законодавчі документи також відрізнялися один від одного досить суттєво. Так, наприклад, під дію вже згаданої амністії 2001 року підпадали навіть засуджені за такі злочини, як умисне вбивство, зґвалтування з тяжкими наслідками, розбій при обтяжуючих обставинах, тощо, на то місць під дію амністії 2003 року підпадали лише особи, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, засуджені за тяжкі злочини (їх перелік не значний) при наявності ряду пом’якшуючих та пільгових обставин (злочин скоєно у неповнолітньому віці, учасник бойових дій, постраждалий від аварії на ЧАЕС і таке подібне). Саме перелік категорій осіб у законодавчому документі впливає на кількість засуджених, котрі звільняються повністю або частково згідно амністії. Так, наприклад, згідно даних, оприлюднених Державним департаментом України з питань виконання покарань, з місць позбавлення волі за період 1992-2003 років було звільнено у зв'язку з амністією 15 904 особи (1992 рік - 1 313, 1994 рік - 2 380, 1995 рік - 7 990, 1996 рік - 7 987, 1997 рік - 31 188, 1998 рік - 38 542, 1999 рік - 10 710, 2000 рік - 11 944, 2001 рік – 28818, 2003 рік - 4 642).

Останні три роки закони про амністію в нашій країні не приймалися. Це можна пояснити і як нестабільною політичною ситуацією в країні, так і наявністю в діючому кримінальному законі інших підстав для звільнення засуджених від відбування покарання (наприклад, умовно-дострокове звільнення – стаття 81 КК України та заміна покарання більш м’яким – стаття 82 КК України), котрі надають можливість засудженому звільнитися з місць позбавлення волі до закінчення терміну покарання.

Саме звільнення за даними підставами є більш соціально-ефективним засобом щодо перевиховання засудженого, а ніж амністія. І ось з яких причин. Основними умовами застосування умовно-дострокового звільнення до засудженого є доведення ним свого виправлення (суспільно корисна праця, дотримання вимог режиму, навчання, тощо), приблизно те ж стосується і умов застосування статті 82 КК. Що ж стосується акту амністії, то тут умови застосування набагато простіші. Для засудженого необхідно входити до категорії осіб, на яких поширюється дія амністії (статейні ознаки, відбуття певної частини строку, приналежність до пільгової категорії, тощо) та не бути на день вступу закону про амністію в силу злісним порушником режиму відбування покарання (стаття 133 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України або КВК)). У даному випадку про виправлення чи не виправлення засудженого не йдеться. Не йдеться і про відшкодування ним збитків, завданих злочином, а також і про те, чи визнав засуджений свою провину чи не визнав. Таким чином, при застосуванні амністії втрачається ціль самого кримінального покарання, як засобу впливу на засудженого.

В даній статті слід зупинитися на деяких аспектах та питаннях, котрі виникають при застосуванні актів амністії і мають подвійне трактування.

Так, найбільше суперечок завжди точиться навколо визнання чи не визнання засудженого злісним порушником режиму відбування покарання. Стаття 133 КВК дає вичерпне формулювання даному поняттю «Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Особливі питання виникають при трактуванні останньої ознаки: «…вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Адміністрація виправного закладу, як за звичай, рахує всі непогашені стягнення на протязі всього терміну відбування покарання, а не протягом року, як це зазначено. В наслідок цього, до суду готується негативне подання, а суд, не вникаючи в суть питання, виносить постанову про відмову засудженому в застосуванні закону про амністію на підставі того, що він є злісним порушником режиму відбування покарання. Це є грубим порушенням діючого законодавства і потребує втручання як органів, котрі займаються наглядом за дотриманням законодавства в місцях позбавлення волі, так і апеляційного суду, куди засуджений просто зобов’язаний направити апеляційну скаргу на рішення місцевого суду щодо відмови у застосуванні амністії. Теж стосується і злісних порушень режиму, перерахованих в статті 133 КВК України. Адміністрація виправного закладу, як уже зазначалося попередньо, рахує всі непогашенні злісні порушення на протязі всієї відбутої частини строку покарання, а не протягом останнього року, як того вимагає закон.

Також слід відзначити, ще одне поширене значне порушення з боку адміністрації при визначенні «злісного порушника». При підрахуванні стягнень протягом року, адміністрація враховує і стягнення, котрі були накладені на засудженого правами заступників начальника установи та начальниками відділень СПС, що є також порушенням, оскільки стаття 133 КВК категорично визначає «…постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки …»

Виникають і інші питання, котрі пов’язані з застосуванням амністії, проте більшість з них, носить особливий та виключний характер, а тому зупинятися на них ми не будемо. Як що в читача виникають дані питання, то ми завжди раді будемо вам допомогти на сторінках нашого сайта.

На завершення нашої статті приведемо ряд простих істин, які необхідно знати в процесі застосування до засудженого акту амністії. Це:

-        тільки місцевий суд своїм рішенням, котре оформлюється постановою, може або застосувати до вас амністію або відмовити вам у цьому;

-          пам’ятайте, що,  у разі відмови вам в застосуванні акту амністії з будь-яких причин, ви маєте право, надане Кримінально-процесуальним кодексом, на написання апеляційної скарги протягом семи діб з дня судового засідання;

-          знайте, що ви маєте право на запрошення адвоката в судове засідання, на якому буде розглядатися питання застосування до вас амністії;

-          треба також знати, що будь-яке стягнення, накладене на вас представниками адміністрації (і яке, можливо, буде «заважати» в застосуванні акту амністії) може бути оскаржене в порядку нагляду до місцевої прокуратури чи до адміністративного суду за місцем дислокації виправного закладу;

-          перед судовим засіданням по застосуванню амністії ви маєте право на ознайомлення з матеріалами вашої особової справи. Це дасть вам можливість більш повно захистити себе в розрізі кваліфікуючих ознак «злісний порушник»;

-          пам’ятайте, що при визначенні вас як «злісного порушника» враховуються лише стягнення, накладені до набрання законом про амністію чинності. Стягнення, накладені після набрання чинності законом, враховуватися адміністрацією виправного закладу не повинні;

-          знайте, що ваше право бути присутнім як і на засіданні адміністративної комісії керівництва виправного закладу, так і в судовому засіданні, при цьому ви маєте всі права, передбачені чинним законодавством України, на захист.

Довічне позбавлення волі: проблеми та складності в виконанні покарання.

Починаючи з середини 90-х років і до сьогодення в суспільстві тривають дискусії, а іноді і відверті суперечки, проте, чи слід було скасовувати смертну кару і чи доцільно особливо небезпечних злочинців утримувати за рахунок держави довічно. Обидва боки, що приймають участь в цих суперечках, приводять масу доводів різного плану від моральних і соціальних до суто фінансових. Безумовно, в цій суперечці визначити переможця практично неможливо, бо думки і однієї, і іншої сторони, підкріплені обґрунтованими доводами, безумовно, мають право на існування. Цією статтею ми хотіли б влитися в дану полеміку і розглянути існуючу проблему через призму виконання даного виду кримінального покарання та виказати свою думку професіоналів в даній галузі правоохоронної діяльності.

Для всебічного аналізу даної проблеми повернемося до історії. За часів існування царської Росії, до складу якої входила і Україна, у різні періоди її існування смертна кара то вводилася урядом, то скасовувалася. Так, за часи правління царя Миколи I, після страти лідерів декабристів, смертну кару офіційно було скасовано, про те залишилося таке покарання, як тілесне, а це, в багатьох випадках, означало для покараного смерть. Царський уряд того часу пишався тим, що Росія цивілізована країна, в якій немає смертної кари, і її кримінальне законодавство гуманне як ніколи і як ніде. З історії ми знаємо, що стояло за цією доктриною, на сам перед, хоча б з біографії Т.Г.Шевченка. Реформи у тодішньому суспільстві за часів правління Олександра ІІ та Олександра ІІІ торкнулися и виконання кримінальних покарань. Офіційно, такого покарання, як смертна кара, в країні не існувало, хоча царські маніфести, які, практично, безконтрольно змінювали законодавство радикальним чином, передбачали, як виняткові випадки, застосування смертної кари за злочини проти державних діячів та, висловлюючись сучасною мовою, за тероризм. Винятковість такого виду покарання, як ми пам’ятаємо, на власній шиї відчули Олександр Ульянов, народовольці та багато інших революціонерів-радикалів того часу, у прямому розумінні цього слова. У імперському війську та на флоті за ряд злочинів (за зраду, дезертирство, бунт, невиконання наказів командира, тощо) також передбачалася смертна кара у вигляді розстрілу, але це стосувалося тільки військового часу, а, враховуючи те, що Росія воює майже завжди, то і смертна кара була майже постійною. Миколу ІІ, останнім часом, чомусь вважають ледве не найгуманнішою людиною та найгуманнішим царем всіх часів та народів, лібералом та прогресивним реформатором. Ми не будемо втягуватися у полеміку з цього приводу, приведемо лише факти в розрізі кримінальних покарань і смертної кари, зокрема. Випадків страти цивільних осіб за маніфестами його попередників дійсно не було (за винятком згаданого вбивства його батька Олександра ІІІ і незначної кількості інших випадків). Це пояснюється тим, що радикалізм і тероризм залишився в історії. Про те у війську та на флоті, особливо за заворушення 1905 року, розстрілювали на право і наліво, це ж відбувалося як і в період перед першою світовою війною, так під її час. Треба також відзначити та підкреслити, що смертна кара за вбивство рядового громадянина, та, навіть, і кількох громадян, за інші тяжкі злочини, у зазначений вище історичний період, не призначалася. Застосування її не було передбачене у таких випадках діючим, на той час, імперським законодавством. Натомість, судами призначалося покарання у вигляді каторги та заслання на різні терміни.

Після жовтневого перевороту та у перші місяці радянської влади, декретами смертну кару було скасовано, як пережитки царизму. Проте не на довго. Зрозумівши, що боротися з політичними опонентами цивілізованими заходами не вдається, не вдається навести також ладу у війську, радянська влада, спровокувавши низку терористичних актів з боку опозиційних сил, як відповідь на дані дії, запроваджує в країні, так званий, «червоний терор», тобто офіційно вводить в юридичну практику смертну кару у вигляді розстрілу. Після цього починається справжня вакханалія та терор. Для того, що б стратити людину, навіть не треба було збирати таку формальність як суд, достатньо було рішення надзвичайної комісії, яка складалася с трьох осіб (прообраз майбутньої славетної «трійки»), а іноді і одної особи, наділеної владними каральними повноваженнями.

За сталінських часів каральна машина лише набрала ходи. До переліку злочинів, за які призначалася смертна кара, додалися умисне убивство та крадіжка державного майна у великих та надвеликих розмірах, а за часів другої світової війни, і ряд інших, притаманних цьому історичному періоду, злочинів. Смертна кара у вигляді розстрілу, хоч, згідно, діючих у той час, кримінальних кодексів союзних республік, і була винятковою та на практиці стала звичайною справою. Винятковістю була, можливо, смертна кара у вигляді повішання. За геноцид і масове знищення військовополонених та мирного населення, а також за зраду та участь у бойових діях на боці ворога, у повоєнний час військовими трибуналами було засуджено декілька десятків осіб з числа військовослужбовців вермахту, СС, РВА (Російської визвольної армії) та інших до смертної кари у вигляді повішання (для цього навіть змінили діюче законодавство, як кажуть, задніми числами). Вироки приводили до виконання безпосередньо на площах великих міст (Київ, Мінськ, Ленінград та інші) публічно у присутності великих мас громадян.

За часів «відлиги» та, майже, до самого розпаду Радянського Союзу смертна кара, також вважалася знову прийнятими кодексами союзних республік, і УРСР зокрема, виключною мірою покарання. Але, насправді, згідно існуючих статистик застосовувалася досить широко. Дане покарання передбачалося за скоєння, наприклад, таких злочинів, як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, державну зраду, шпигунство, крадіжки державного майна у особливо великих розмірах, тощо.

У цей період, який включає в себе і перші роки Незалежності (до весни 1996 року) виконання даного покарання в Україні покладалося на співробітників Головного управління виконання покарань (ГУВП), яке , на той час, було підпорядковане МВС України. Подібні вироки, які набирали чинності, після відхилення клопотання про помилування Президентом, приводилися до виконання в слідчих ізоляторах Києва та Дніпропетровська їх співробітниками. Сам хід виконання вироку, процес страти, виконавці вироку, місце захоронення тіла страченого, і на даний час є таємною інформацією, яка охороняється законом. У моїй практиці були непоодинокі випадки, коли родичі страчених, зверталися до мене, як до посадової особи, з метою встановлення місця поховання даних засуджених. На жаль, а ні я, а ні інші посадові особи різних рівнів та відомств не можуть ні чим допомогти цим людям. На наш суб’єктивний погляд, можливо такі заходи таємності і зайві, особливо, коли стоїть питання про встановлення хоча б місця поховання страченого.

Але повернемося до історії. У травні 1996 року в Україні було страчено останнього засудженого до смертної кари. Після цього в нашій країні на вимогу закордонних правозахисних структур та Ради Європи було введено, так званий, мораторій на застосування смертної кари. Проте відповідні зміни до Кримінального кодексу України (1960 року) були внесені лише в 2000 році (Законом України «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» від 22 лютого 2000 року №1483 смертна кара була замінена довічним позбавленням волі.), а остаточно скасування смертної кари и введення в практику нового виду покарання «довічне позбавлення волі» було закріплено в новому Кримінальному кодексі України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року.

На наш погляд, практика роботи з категорією засуджених до довічного позбавлення волі бере свій початок, як не парадоксально, саме з 1996 року, с того часу, коли значна кількість осіб все ж таки засуджувалася судами до смертної кари, але вироки відносно них не виконувалися, а, в майбутньому, були приведені у відповідність до нового кримінального закону. Особисто я добре пам’ятаю цих засуджених. Виглядали вони на початку злякано, незрозумілість та невизначеність їх становище давалася взнаки. Потім після кількох років, проведених у слідчому ізоляторі, зляканість змінилася впевненістю і, навіть, наглістю у своїй поведінці та вимогах, які, далеко не завжди, були законними. Але, як загальну їх характеристику, слід було виділити, загальний психічний стан, а це зайва знервованість, збудженість, ознаки манії переслідування, тощо. Це був результат тривалого перебування у замкненому просторі камери.

На даний час, кількість засуджених до довічного позбавлення волі стрімко наближається до 1500 осіб. Стійка тенденція до зростання пояснюється, перш за все, загальним зростанням рівня злочинності, особливо останнім часом, у середньому відносно молодим віком засуджених (смертність серед даної категорії засуджених не перевищує 1-3 випадки на рік) та положеннями нині діючого законодавства (право на помилування Указом Президента України наступає лише по відбуттю 20 (двадцяти) років в ув’язненні). Зростання чисельності даної категорії засуджених породжує першу і, ледве, не найголовнішу проблему – розміщення в установах виконання покарань.

Заходи безпеки при утриманні засуджених до довічного позбавлення волі вимагають не аби якої підготовки приміщень (камер), двориків для проведення прогулянок, пропускного режиму, режиму при проведенні побачень з родичами чи адвокатами, тощо. Відповідно до діючої нормативної бази та Кримінально-процесуального кодексу, який набрав чинності з 1 січня 2004 року, дана категорія засуджених повинна відбувати покарання в колоніях (установах) максимального рівня безпеки з триманням в приміщенні камерного типу (стосується виключно засуджених чоловіків), кількістю від 2 до 4 осіб в камері, стіни, підлога та стеля камери повинні належним чином армуватися, двері та вікна блокуватися тривожною сигналізацією, тощо. Станом на 1 січня 2003 року в Україні за зазначеними характеристиками налічувалося лише дві установи (Вінницька та Житомирська тюрми). Зрозуміло, що вмістити всю кількість засуджених до довічного позбавлення волі вони не могли, навіть, незважаючи на проведені перебудови та реконструкції. Керівництво Державного департаменту України з питань виконання покарань пішло шляхом створення не окремих спеціалізованих установ для виконання даного виду покарань, а вирішило створювати сектори (дільниці) максимального рівня безпеки в уже існуючих виправних колоніях різних видів рівня безпеки. На наш погляд, це помилкова стратегія, оскільки на перебудову непристосованих для цього приміщень діючих колоній витрачалися кошти у розмірах, котрі перевищували кошторис будівництва спеціалізованої установи. І ,як засвідчує практика, проблему розміщення засуджених таким чином вирішити не вдалося. Значний відсоток засуджених цієї категорії продовжує триматися в слідчих ізоляторах, незважаючи на те, що вироки відносно них давно набрали законної сили. У зв’язку з цим, Департамент розробив і затвердив положення про тимчасові дільниці максимального рівня безпеки при слідчих ізоляторах для тримання засуджених до довічного позбавлення волі. Зрозуміло, що все це не відповідає діючому законодавству і є, як грубим порушенням прав засуджених, так і загрозою персоналу слідчих ізоляторів та місцевих жителів (переважна кількість слідчих ізоляторів розташована в житловій частині обласних центрів та інших міст). Таким чином, ми поступово дійшли до чергової проблеми – безпеки персоналу установ, інших ув’язнених та місцевих жителів, які проживають в місцях дислокації закладів.

Психологію людини, яку засудили до довічного позбавлення волі, детально досить важко зрозуміти та проаналізувати, особливо на перших роках відбування покарання. Проте загальні риси та прагнення переважної більшості ув’язнених визначити можливо. Кожен з засуджених цієї категорії розмірковує приблизно так: раз не дочекатися помилування, то треба вчинити втечу. Втрачати в даному випадку абсолютно нічого, хоч за втечу, хоч за захоплення заручника, хоч за вбивство співробітника більше ніж довічне позбавлення волі суд не визначить. А тому, особливо останнім часом, почастішали випадки надзвичайних подій серед даної категорії засуджених по кримінально-виконавчій системі України. В 1996 році двоє засуджених до смертної кари вчинили втечу з Дніпропетровського слідчого ізолятору, перепилявши силові грати вікна нитками (?) з ковдри і подолавши основну огорожу установи. На щастя, один із втікачів був затриманий на місці (при падінні з висоти підвернув ногу), а інший через три дні – в передмісті Дніпропетровська. У 2003 році цензор Київського слідчого ізолятора пронесла за винагороду до режимної території та передала до камери, в якій утримувалося двоє засуджених до довічного позбавлення волі, ніж та пістолет з набоями. За допомогою пістолета та ножа засуджені під час виходу на прогулянку залишили камеру та, поранивши співробітника-кінолога, намагалися залишити режимний корпус та подолати основну огорожу. Під час слідування сходами корпусу вони були блоковані групою швидкого реагування СІЗО, після чого здалися. В 2007 році в дільницю для тримання засуджених до довічного позбавлення волі при Слов'яносербській виправній колонії Луганської області в посилці надійшли таємним способом приховані в бляшанці від риби пістолет та вибухова речовина. Використавши дане знаряддя для скоєння втечі, засуджені залишили приміщення камери, в якій утримувалися, і намагалися подолати основну огорожу колонії, де і були затримані силами групи швидкого реагування. У 2008 році ув’язнений Київського слідчого ізолятора, якому ймовірніше за все суд призначив би покарання у вигляді довічного позбавлення волі, слідуючи з прогулянки, змінив маршрут руху та, подолавши основну огорожу, вчинив втечу з установи. На щастя, був затриманий резервною групою СІЗО неподалік установи. У 2009 році в Одеському слідчому ізоляторі двоє засуджених до довічного позбавлення волі розібравши цегляну кладку підвіконня та відігнувши силові грати, залишили камеру та намагалися подолати основну огорожу. В результаті один засуджений був затриманий перед основною огорожею, а другий, який її успішно подолав, був затриманий лише через три доби в передмісті Одеси.

За щасливим збігом обставин, за винятком київського випадку, всі зазначені події обійшлися без постраждалих. Але, якщо не вжити заходів щодо посилення безпеки утримання даної категорії, в майбутньому без трагедії не обійдеться. На жаль, Департамент, у тому стані, в якому він перебуває в даний час, не спроможний вирішити дану проблему. І це не лише думка, а переконання як професіоналів.

Наступна проблема витікає з попередньої – це персонал установ, в яких тримаються засуджені до довічного позбавлення волі. Як ми бачимо з наведених надзвичайних подій, в кожній з них є або значна, або незначна провина персоналу установ. Так, наприклад, в Одеському ізоляторі на час надзвичайної події комплект особового складу складав лише 30% від передбаченого штатним розкладом, а через це технічні огляди камер та перевірки інженерно-технічних засобів охорони не проводилися, вартовий на вежі просто спав, як і, практично, вся чергова зміна. У 2003 році в Київському СІЗО ніж та пістолет з неба також не впав, а був занесений співробітницею. Саме слабка підготовка та відповідальність особового складу становить чи не найголовнішу проблему в утриманні та охороні даної категорії засуджених. Подібне сталося, на наш погляд, з вини Департаменту, його недолугої кадрової політики, яка, на жаль, продовжується і зараз, в ході якої практично не залишилося досвідчених співробітників в кримінально-виконавчій системі, котрі б могли передати молоді свій досвід та власним прикладом показати, як треба працювати і діяти в тій чи іншій ситуації. За фактами надзвичайних подій Департамент спромігся лише провести службові перевірки та покарати винних (деяких навіть звільнили з органів кримінально-виконавчої системи), про те в дійсні причини подій ніхто не вник до цих пір. А тому перелік надзвичайних подій за участі засуджених до довічного позбавлення волі не є вичерпним і чекає свого продовження.

Не можна не сказати і про моральну проблему покарання у вигляді довічного позбавлення волі. Що під цим слід розуміти? Колись Департаментом велася статистика, яка, на перший погляд, здається цинічною, про те, скільки людським життів загалом позбавили засуджені цієї категорії. При будь-яких чисельності та складі засуджених до довічного позбавлення волі ця цифра більше ніж у два с половиною рази перевищувала загальну кількість засуджених. Не важко уявити, що кількість постраждалих родичів та знайомих загиблих буде в 5-6 разів перевищувати кількість жертв. Це люди, у яких мабуть не варто питати, як вони ставляться до відміни смертної кари в країні. Але ми не про те. Тримання засуджених до довічного позбавлення волі фінансується, переважною мірою, з державного бюджету, оскільки більша частина засуджених (особливо ті, що утримуються в СІЗО) не працює, а тому і не може сама себе утримувати. От і виходить, що родичі жертв, які сплачують податки до бюджету, утримують осіб, які позбавили життя близьких їм людей. Парадокс та й годі. Я вже не хочу казати, про відшкодування матеріальних та моральних збитків, завданих злочином.

Для того, щоб сплачувати за виконавчими листами, необхідно працевлаштувати засудженого на постійну роботу зі сталою заробітною платою. На практиці, це відбувається не завжди. Як уже зазначалося, засуджені, котрі утримуються в СІЗО не працюють взагалі, а в дільницях та секторах максимального рівня безпеки при виправних колоніях працевлаштовано всього на всього менше 10% засуджених даної категорії. Це пояснюється, по-перше, складною економічною ситуацією в країні (і в місцях позбавлення волі, зокрема), а, по-друге, посиленими режимними вимогами до даної категорії засуджених. Ну, уявить собі, що може вийти з цього, якщо такому засудженому дати в руки молоток, ножиці, різець, тощо. Ці знаряддя праці засуджений легко може використати для скоєння втечі, захоплення заручників, нападу на співкамерника - вибирайте будь-що. Це все при тім, що ми з вами вже згадували, що даній категорії засуджених втрачати особливо нічого і, за ради свободи, вони підуть на все. Таким чином, ми висвітили ще одну значущу проблему в цьому питанні – працевлаштування.

Найближчим часом може визначитися ще одна проблема, котра стосується безпеки як персоналу, так і самих засуджених. Неможливість розмістити належним чином, з дотриманням необхідних режимних вимог, усіх засуджених до довічного позбавлення волі спонукало законодавця унести зміни до Кримінально-виконавчого кодексу України щодо лібералізації режиму для даної категорії після відбуття ними певної частини строку. Таким чином, у відповідності до частини 2 статті 151-1 КВК України «засуджені до довічного позбавлення волі чоловіки можуть бути переведені:

- з приміщень камерного типу, в яких тримаються дві особи, до багатомісних приміщень камерного типу виправної колонії максимального рівня безпеки з наданням дозволу на участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру в порядку, встановленому законодавством, - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п'ятнадцяти років строку покарання;

- з багатомісних приміщень камерного типу до звичайних жилих приміщень виправної колонії максимального рівня безпеки - після фактичного відбуття у таких приміщеннях не менш як п'яти років

строку покарання».

Навіть відбувши 15-20 років в ув’язненні засуджений до довічного позбавлення волі буде таким залишатися і надалі, зі своїми нахилами, намірами, думками та прагненням будь-яким чином отримати свободу. А в даному випадку законних шляхів для цього, практично, немає. А послаблення режиму щодо утримання даної категорії, скупчення засуджених в багатомісних камерах та в житлових приміщеннях колоній максимального рівня безпеки може стати у майбутньому фатальним чинником до кримінальної реалізації свого прагнення залишити місця позбавлення волі.

У цій статті ми намагалися, зробивши невеличкий екскурс до історії, висвітлити основні проблеми, які виникають при виконанні такого виду кримінального покарання, як довічне позбавлення волі. Проте, чи вдалося нам це, судити читачу. Ваші зауваження та доповнення ми раді будемо прочитати на сторінках нашого сайту як у формі відгуку так, і в блогах та чаті. Залишається, наприкінці, зробити певний висновок, про те, чи необхідна в даний час країні смертна кара. Ми викажемо лише свою думку, не претендуючи на її пріоритетність серед інших. Як показує неофіційне опитування серед співробітників кримінально-виконавчої системи (як діючих, так і колишніх), то переважне їх число висловлюється таким чином, що смертну кару було скасовано в нашій країні передчасно, наше суспільство а ні морально, а ні економічно не було, готове, і не буде ще готове ще на протязі тривалого часу, до цього. Як показує практика, то не була готова і кримінально-виконавча система саме до виконання зазначеного виду покарання. Якщо порівнювати нашу країну з аналогічною за можливостями та потенціалом – Білоруссю, то там смертну кару і до цього часу не збираються скасовувати, а тому білоруське суспільство немає тих проблем, про які ми сьогодні говорили.