Що робити, якщо вас притягують до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України?

Останнім часом, почастішали звернення на адресу нашого сайту родичів засуджених та арештованих щодо роз’яснень та консультативної допомоги в питанні притягнення до відповідальності за статтею 391 Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). Ми вирішили привести в нашій статті наряду з юридичним обґрунтуванням доцільності застосування статті 391 КК України, ряд практичних порад, щодо захисту засуджених від можливого свавілля адміністрації виправних колоній та слідчих органів по притягненню до відповідальності за даний злочин. Також ми приведемо практичні поради та думки колишніх співробітників установ виконання покарань про те, як законним шляхом уникнути переслідування з боку адміністрації та підстав порушення кримінальної справи.

Що собою являє стаття 391 КК України з юридичної точки зору? Склад злочину, передбачений статтею 391 КК України, встановлює кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (виправної колонії або виправного центру). Диспозиція цієї статті виглядає наступним чином: «Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилася на більш суворий режим відбування покарання».

Така побудова диспозиції цієї норми дещо суперечить основним засадам нового КК України 2001 року, згідно з якими однією з його переваг вважається саме те, що у ньому законодавець відмовився від указівок на адміністративну практику та рецидив порушень як умову кримінальної відповідальності. Раніше (за КК України 1960р.) це призводило до того, що адміністративні проступки при повторному їх вчиненні автоматично визнавались злочинами, що в свою чергу призводило до невиправданої криміналізації певної частини діянь.

Проте аналіз ряду ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 391 КК України, свідчить, що в процесі декриміналізації ця стаття КК з невідомих причин залишилася поза увагою законодавця і містить вказівку на адміністративну (дисциплінарну) послідовність як необхідну умову притягнення до кримінальної відповідальності.

На наш погляд, існування адміністративної (дисциплінарної) послідовності у статті 391 КК є наслідком того, що, формулюючи цей склад злочину, законодавець не звернув уваги на таку особливість, а лише обмежився тим, що переніс у дещо зміненому вигляді до статті 391 КК 2001 р. склад злочину, який був передбачений у частині 1 статті 183-3 КК 1960 р.

Як видно в ході детального аналізу діючого законодавства, наявність цієї норми у КК України є не лише зайвим, а й суперечить основним правовим нормам, адже з набранням чинності Кримінально-виконавчим кодексом України адміністрація виправних колоній та територіальні органи управління мають достатньо важелів впливу на злісних порушників режиму відбування покарання (у тому числі, переведення до дільниці посиленого контролю виправної колонії), які спроможний забезпечити виконання покарання у вигляді позбавлення волі, як основного завдання, котрі стоять перед органами і установами кримінально-виконавчої системи і без застосування заходів кримінально-правового характеру до засуджених.

Звернемо увагу і на той факт, що при загальній тенденції до поступового зниження абсолютних та відносних показників стану злочинності у виправних колоніях держави, питома вага злочинів, передбачених статтею 391 КК у структурі злочинності за останні 14 років значно зросла і продовжує залишатися занадто високою, що свідчить про активне застосування слідчими органами за поданнями адміністрацій виправних установ цієї норми КК.

Разом з тим, аналіз структури злочинності у виправних колоніях свідчить, що протягом останніх більш як десяти років найбільша кількість кримінальних справ порушувалась саме за ознаками складу злочину, передбаченого статті 391 КК і саме вони складають левовому частку усіх злочинів, зареєстрованих у місцях позбавлення волі.

На нашу думку та на думку інших фахівців права, подальше існування та застосування статті 391 КК України крім того, що прямо суперечить вимогам статтей 21 і 24 Конституції України, ще й фактично призводить до збільшення абсолютних показників стану злочинності у виправних колоніях. Не можна також не звернути увагу й на той факт, що доки буде існувати цей склад злочину, доти (нехай навіть й чисто гіпотетично) буде існувати вірогідність настання ще більшої небезпеки – можливість необґрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності окремих засуджених, які з будь-яких причин (побутових, особистих тощо) потрапляють у конфліктні ситуації з представниками адміністрації виправних колоній – адже для цього відповідним посадовим особам адміністрації достатньо лише накласти низку дисциплінарних стягнень на засудженого протягом певного часу.

Як ми бачимо – ситуація досить парадоксальна і, на наш погляд, явно несумісна з курсом на побудову правової держави, адже людина, яка вже засуджена до позбавлення волі і зазнала суттєвих правових обмежень, у випадку вчинення нею діянь, які, по суті, є дисциплінарними порушеннями, отримує неадекватну реакцію з боку держави – не дисциплінарну, а найбільш сувору – кримінальну відповідальність та новий термін позбавлення волі.

Неможливо обійти увагою й питання юридичної недосконалості її існуючої редакції. Зокрема, у коментарях до диспозиції наведеної вище норми стверджується, що суб’єктами цього складу злочину можуть бути засуджені, які відбувають покарання як у виді позбавлення волі, так і у виді обмеження волі, що насправді зовсім не відповідає дійсності. Результати дослідження окремих положень диспозиції статті 391 КК дають обґрунтовані підстави стверджувати, що ані Виправно-трудовий кодекс України (далі – ВТК), ані чинний Кримінально-виконавчий кодекс України (далі – КВК), не містили і не містять норм, які б передбачали можливість застосування до осіб, засуджених до покарання у виді обмеження волі, дисциплінарного стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або їх переведення за порушення вимог режиму на більш суворий режим відбування покарання, що, в свою чергу, і виключає взагалі можливість застосування статті 391 КК до цієї категорії осіб.

У переліку дисциплінарних стягнень, які можуть застосовуватись до осіб, засуджених до обмеження волі і визначені у частині1 статті 68 КВК, відсутній такий вид стягнення як переведення до ПКТ (одиночної камери). Крім того, глава 13 КВК не містить жодної норми, яка б передбачала можливість переведення засуджених до цього виду покарання на більш суворий режим за порушення вимог режиму відбування покарання. Отже, можна стверджувати, що та частина диспозиції статті 391 КК, яка встановлювала кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації осіб, які відбувають покарання у виді обмеження волі, була просто безглуздою.

Також, слід відзначити, що поняття «більш суворий режим» відноситься до термінології старого ВТК, котрий втратив чинність, оскільки в КВК України, виправні колонії поділяються не за режимами, а за рівнями безпеки.

Необхідно також зазначити, що за відсутності чіткого законодавчого визначення , не зовсім ясно, як саме необхідно тлумачити після набрання чинності КВК частину диспозиції ст. 391 КК: ”переводилась на більш суворий режим відбування покарання”. До набрання чинності КВК було чітко зрозуміло, що законодавець має на увазі зміну умов тримання засуджених до позбавлення волі, які під час відбування покарання злісно порушують вимоги режиму і відповідно до вимог ст. 47 ВТК (Переведення засуджених, які злісно порушують вимоги режиму, в інші виправно-трудові установи) переведені в інші виправно-трудові установи. Чинне ж кримінально-виконавче законодавство передбачає як можливість переведення засуджених, які злісно порушують режим відбування покарання з колонії одного рівня безпеки до колонії іншого (вищого) рівня безпеки, так і переведення в межах однієї колонії з дільниці одного виду до дільниці іншого виду. Правомірно виникає питання: чи можна вважати переведенням на більш суворий режим тримання, яке передбачене у диспозиції ст. 391 КК, переведення засудженого за порушення вимог режиму з однієї дільниці виправної колонії до іншої, в межах однієї колонії? Однозначної відповіді на це питання закон не дає, що певним чином перешкоджає правильному застосуванню кримінального закону і може призвести до порушень законності.

Крім цього, певні складнощі виникли і стосовно застосування статті 391 КК до порушників режиму з числа осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі. В якості обов’язкових умов їх кримінальної відповідальності стаття 391 КК передбачає: а) наявність у засудженого дисциплінарного стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери) або попереднє його переведення на більш суворий режим (знову архаїзм) відбування покарання за порушення вимог режиму; б) вчинення засудженим злісної непокори на протязі року після відбуття цього дисциплінарного стягнення або після повернення із установи з більш суворим режимом. Однак частина 14 статті 134 КВК передбачає, що якщо протягом шести місяців з дня відбуття стягнення засуджений не буде підданий новому стягненню, він визнається таким, що не має стягнення. Отже, якщо засуджений вчинить злісну непокору після спливу шестимісячного строку, хоча і протягом зазначеного у диспозиції статті 391 КК одного року з моменту відбуття стягнення у виді переведення до ПКТ (одиночної камери), дана норма до нього не може бути застосована, так як стягнення може бути вже погашено, і він вважається таким, що не має стягнення (за умови не вчинення нового дисциплінарного проступку). До 1.01.2004 року строк давності дії накладених дисциплінарних стягнень відповідно до статті 68 ВТК визначався в один рік, що повністю узгоджувалося з терміном, зазначеним у диспозиції статті 391 КК.

Застосування статті 391 КК має певні характерні особливості.

По-перше, як правило, засуджені, які обвинувачуються за цією статтею, не мають захисників у суді. Це призводить до того, що розгляд цих справ у суді поверховий та здебільшого формальний. Сторона обвинувачення не обтяжує себе суворим дотриманням норм та вимог закону. А це призводить до скасування більшості винесених вироків судами першої інстанції в апеляційному порядку. У моїй практиці, зустрічалися випадки, коли особі, котра притягувалася до відповідальності за статтею 391 КК України, по 4-5 разів апеляційний суд скасовував вирок місцевого суду.

Варто розглянути складові умов застосування статті 391 КК України

Так, наприклад, умовою порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є поміщення засудженого до ПКТ або ДІЗО за дії, що мали на меті уникнення від подальшого відбування покарання. Але ж бувають випадки, коли обвинувачуються особи, які були поміщені до ПКТ або ДІЗО з інших причин. Обвинувачення, а часто й суд, на такі дрібнички не зважають. Для суду вистачає самого факту поміщення до ПКТ, аби вважати правомірним застосування статті 391 КК України, хоча це невірно.

Умовою порушення кримінальної справи є також отримання засудженим двох стягнень. Часто ці стягнення – за якісь дрібні порушення, наприклад, не привітався з представником адміністрації, або відмовився чергувати в житловому приміщенні, або самовільно змінив спальне місце.

Звичайно, є норми, які дотримуватися режиму в місцях позбавлення волі. Але вважати такі проступки достатніми для того, щоб дії засудженого кваліфікувати як кримінальний злочин, за який наступає кримінальна відповідальність і можливе покарання до трьох років позбавлення волі – така позиція далека від адекватності покарання скоєному злочину.

Натомість, вважати складовим елементом кримінального злочину незастебнутий ґудзик або ліжко, прибране не за зразком – для багатьох працівників установ виконання покарань не є дивним.

Очевидно, що чимало таких стягнень штучні, і вони застосовуються лише для того, аби формально були витримані умови, за якими можна порушити кримінальну справу за статтею 391 КК України.

Отже, дуже часто порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України – це не намагання адміністрації добитися порядку в установі, це інструмент тиску на окремих засуджених, покарання з ознаками сваволі.

Разом з тим, згідно з пункту 28.1 Мінімальних стандартних правил поводження, не рекомендується у якості стягнення застосовувати будь-яку працю, навіть прибирання території або приміщення. Це положення міжнародного документу ігнорується працівниками установ виконання покарань, а судді, здається, про таку норму й не знають.

До того ж, жоден з нормативних актів Департаменту не містить вичерпний перелік правопорушень, за які можуть застосовуватися стягнення. Це відкриває широкі можливості для зловживань з боку персоналу.

Є підстави вважати, що іноді засуджені умисно йдуть на те, аби до них була застосована стаття 391 КК України. Таким чином вони намагаються себе позиціонувати у середовищі засуджених як особу, яка «твердо» протистоїть адміністрації. Таким чином вони в їх розумінні підвищують свій авторитет у злочинному світі. Є випадки, коли засуджені свідомо порушують режим відбування покарання, для того, що б в наслідок засудження за статтею 391 КК України бути переведеним до іншої виправної колонії, навіть вищого рівня безпеки. Це прагнення пояснюється конфліктною ситуацією з іншими засудженими, наявністю боргових залежностей, або інші причини.

Практика порушення кримінальних справ за статтею 391 КК України є доволі поширеним явищем, щороку за цією статтею порушується декілька сотень справ. Як правило, всі вони доводяться до суду і по ним виносяться обвинувачу вальні вироки.

Як же юридично грамотно уникнути переслідування за статтею 391 КК України засудженому, котрий відбуває покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк? Як уже зазначалося вище, підставою для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України є систематичне невиконання законних вимог представників адміністрації. Категорія співробітників, котрі являються представниками адміністрації чітко визначена – це особи, котрі мають право накладати дисциплінарні стягнення (Начальник територіального управління, його заступники, начальник установи, його заступники та начальники відділень). Інші співробітники, ні молодші інспектори, ні чергові, а ні оперативні та режимні працівники до категорії представників адміністрації не відносяться. Їх вимоги, безумовно, слід виконувати засудженим, про те невиконання їх вимог тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність та не містить ознак кримінальності.

Часто дисциплінарні стягнення накладаються на засуджених за невиконання норм виробітку під час праці в промисловій зоні виправної колонії, адміністрація, а потім і слідчі органи, класифікують це порушення, як невиконання законних вимог. Про те в частині 1 статті 118 КВК України сказано лише, що засуджені «повинні працювати», про виконання норм виробітку, тобто про результати цієї праці, в КВК не сказано жодного слова, отже дії адміністрації в цьому випадку, безумовно неправильні.

На підставі частини 5 статті 118 КВК України «засуджені можуть залучатися без оплати праці лише до робіт з благоустрою колоній і прилеглих до них територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпечення колоній продовольством». Для адміністрації виправної колонії це один із основних важелів для «розкрутки» засудженого за статтею 391 КК України, оскільки в силу кримінальних традицій, які перемогти ніколи напевно не вдасться, нормальному засудженому є принизливим прибирати місця загального користування та навіть брати в руки швабру чи віника, а тому більшість засуджених відмовляються від виконання даних вимог. Адміністрація, користуючись цим, розцінює дане порушення як невиконання законних вимог. Проте, якщо уважно вичитати положення частини 5 статті 118 КВК України, то словосполучення «можуть залучатися» не містить категоричності на зразок «повинні» чи «зобов’язані». А тому стягнення, накладені за відмову від таких робіт, під час слідства та суду повинні бути оскарженні або самим засудженим, або його захисниками.

З нашої практики працівників виправної колонії приведено ряд порушень, які слід різними способами уникати засудженому і які можуть дати підстави для порушення кримінальної справи за статтею 391 КК України. Це: категорична відмова від роботи в промисловій зоні, відмова слідувати в призначене відділення СПС (загальну камеру), камеру ДІЗО або ПКТ, відмова зайняти вказане начальником відділення спальне місце в житловому приміщенні чи загальній камері, категорична відмова від чергування в присутності представників адміністрації та інші менш поширені порушення. Раніше до цієї категорії відносилося таке порушення, як відмова від позачергового чергування, як дисциплінарного стягнення. Проте на даний час абзац п'ятий частини першої статті 132 КВК України «Заходи стягнення, що застосовуються до осіб, позбавлених волі» виключено на підставі Закону України N 1828-VI ( 1828-17 ) від 21.01.2010 року. А тому, якщо в ході притягнення до відповідальності, як одна з кваліфікуючих ознак злочину, зустрічаеться дисциплінарне покарання, накладене за відмову виконувати позачергове чергування, то і засуджений, і його захисники повинні звернути увагу слідчого та судді на даний факт.

В цілому ж, наприкінці даної статті, з вище викладеного, можна зробити певні висновки щодо застосування статті 391 КК України:

1. Існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК суперечить положенням та нормам статті 21 і 24 Конституції України та положенням чинного КК щодо відмови від адміністративної (дисциплінарної) послідовності, декриміналізації діянь, суспільна небезпечність яких не є великою і боротьба з якими вважається достатньою шляхом застосування заходів адміністративно-правового, дисциплінарного, цивільно-правового або іншого впливу.

2. Якщо законодавець все ж таки прийде до висновку про доцільність подальшого існування складу злочину, передбаченого статтею 391 КК, її диспозицію необхідно викласти у іншій редакції, приблизно у такій: "Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом шести місяців стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної камери) або переводилась до виправної колонії вищого рівня безпеки”.

Что делать, если Вы осуждены к аресту.

Действующим Уголовным кодексом Украины (далее - УК Украины или УК), а точнее пунктом 8 статьи 51, предусмотрен такой вид уголовного наказания как арест (укр. – арешт). Что же собой представляет данный вид уголовного наказания в идеале и на самом деле? В соответствии со статьей 60 УК Украины, арест состоит в содержании осужденного в изоляции от общества и назначается судом на срок от 1 (одного) до 6 (шести) месяцев. Для несовершеннолетних в возрасте от 16 и до 18 лет – на срок от 15 до 45 суток (статья 101 УК Украины) при всем при том, что несовершеннолетним до 16 лет арест не может быть назначен судом. Как показывает практика, судами такой вид наказания как арест назначается только взрослым осужденным, в то же время за весь период моей практики, я видел только один случай, в котором несовершеннолетнему осужденному назначили наказание в виде 15 судом ареста.

Согласно части 1 статьи 50 уголовно-исполнительного кодекса Украины (далее – УК Украины или УК), а это в идеале (и значит всего лишь на бумаге), осужденные к этому виду наказания должны отбывать его по месту осуждения в специальном учреждении, которое называется арестный дом, а военнослужащие – на гауптвахте. Как же обстоят дела на самом деле? Из-за финансовых проблем в нашем обществе, которые тянутся с момента принятия действующего УК (с 2001 года), арестные дома решено было пока что не организовывать, а временно создать при следственных изоляторах участки арестных домов и там содержать осужденных, исполняя, таким образом, данный вид наказания. Но у нас все, что временно, рано или поздно становится постоянным. Так произошло и с арестными домами. До настоящего времени лица, осужденные к аресту, продолжают отбывать наказания в, фактически, неприспособленных для этого условиях следственных изоляторов.

Что же вас ожидает, если приговором суда вам назначено наказание в виде ареста на определенный срок? Как лучше подготовиться к отбытию наказания и что делать в этой ситуации для того, что бы максимально облегчить свою участь?

Рассмотрим два основных исходных варианта. Первый случай, когда мера пресечения – подписка о невыезде - оставляется судом до вступления приговора в законную силу. В этом случае у вас есть 15 (пятнадцать) суток на написание апеляционной (кассационной) жалобы, то есть, для продолжения борьбы за справедливость и т. д. Вы можете воспользоваться своим правом, предусмотренным Уголовно-процессуальным кодексом Украины (далее – УПК Украины), а можете и согласиться с приговором. В любом случае, процесс вступления приговора в законную силу вам следует контролировать лично и вот почему. Ваш приговор вместе с распоряжением о вступлении его в законную силу направляется судом в районный отдел внутренних дел по месту вашего проживания для задержания вас и приведения данного приговора в исполнение. Но, как показывает практика, работникам милиции явно не до ваших проблем, и материалы, относительно вас, ложатся «под сукно», а это означает, что вы, проживая по месту постоянного жительства, будете пребывать в розыске неопределенный срок. Для этого в канцелярии суда, который выносил приговор, узнайте о том, куда и когда направлены соответствующие материалы относительно вас, и, убедившись, что материалы находятся в районном отделе милиции, предварительно собрав все необходимые вещи, идите «сдаваться». В чем преимущества такого хода? Ну, во-первых, старое тюремное правило: «Раньше сядешь - раньше выйдешь» еще никто не отменял, а, во-вторых, у вас будет возможность собрать необходимые для пребывания в изоляции вещи и взять их, практически, в неограниченном количестве, поскольку, на основании части 3 статьи 51 УИК Украины осужденным к аресту запрещены как передачи (посылки)(кроме передачи одежды по сезону), так и свидания с родственниками.

Теперь рассмотрим второй исходный вариант. Это случай, когда до вынесения приговора суда вы находились под стражей или же, в ходе оглашения приговора, подписку о невыезде вам сменили на содержание под стражей до вступления приговора в законную силу. В данной ситуации вам, на наш взгляд, выгоднее затянуть процесс вступления приговора в законную силу, для того чтобы в полной мере значительную часть вашего срока пользоваться правами следственно арестованного (до вступления приговора в законную силу вы будете таковым являться), а не осужденного к аресту. На следственно арестованых распространяется действие Закона Украины «О предварительном заключении» (укр. – «Про попереднє ув» язнення») от 30.06.1993 года, а это значит, что согласно его абзаца 5 статьи 9 и абзаца 1 статьи 12, соответственно, вы будете иметь право на получения посылок или передач и на свидания с родственниками (правда, с разрешения суда, за которым будете числиться). Затянуть вступление приговора в законную силу законным путем легко и просто, воспользовавшись правами, данными УПК Украины, а именно, написать апеляционную жалобу на приговор (и зарегистрировать ее, сдав старшему по корпусу в СИЗО, на 14-15 сутки после вручения вам копии приговора) и, вместе с тем, заявление на ознакомление с материалами уголовного дела, протоколом судебного заседания и т. д. Теоретически и практически, использовав все свои права, можно затянуть вступление приговора в законную силу на весь срок ареста (пускай даже он и будет максимальным).

Далее поговорим об отбытии наказания в виде ареста (это случай, когда приговор набрал все-таки законную силу). Как уже отмечалось ранее, на осужденного уже будет распространяться действие УИК Украины и Правил внутреннего распорядка (далее - ПВР), утвержденных приказом Департамента N 275 от 25.12.2003 года (впоследствии, с внесенными изменениями), которые четко определяю права и обязанности осужденных к данному виду наказания. Остановимся сначала на некоторых правах.

Право на прогулку продолжительностью на один час (для несовершеннолетних – два час). Что это значит? Это значит, что вы вправе либо воспользоваться прогулкой, либо же, без каких-либо юридических последствий для себя, отказаться от нее. На практике бывают случаи, когда администрация СИЗО в принудительном порядке выгоняет осужденных из камер на прогулку, мотивируя это надуманными предлогами. Скажу сразу, это грубейшее нарушение прав осужденных. Подобные факты должны находить немедленное отображение в жалобах в надзирающие органы (прокуратура, региональное управление, центральный аппарат и т. д)

Право на восьмичасовой сон. Это значит, что после отбоя в 22.00 и до подъема в 6.00 вас не имеет право из администрации СИЗО никто тревожить, кроме, исключительных случаев (стихийное бедствие, пожар, техногенная авария, побег или другое преступление, которое может быть совершенно в вашей камере). В практике, с целью ускорения сдачи дежурства, дежурная смена, бывает, начинает утреннюю проверку до 6.00. Или же, находящийся на дежурстве, оперативный или режимный работник, с целью «подогнать» свои текущие дела, начинает вызывать к себе на профилактические беседы осужденных в ночное время. Это тоже грубейшее нарушение ваших прав на беспрерывный 8-мичасовой сон и тоже является основанием для жалоб.

Право на получение и отправку без ограничений писем. Хочу подчеркнуть, что это касается исключительно осужденных, приговоры, относительно которых вступили в законную силу, до вступления – переписка вам может быть разрешена только судом, за которым вы числитесь. Поскольку, вся переписка осужденных и следственно арестованных подлежит просмотру (раньше это называлось «цензурой», но суть осталась, практически, та же), ваше письмо какое-то время будет находиться у сотрудника СИЗО, на которого возложены функции просмотра писем. Ваша задача контролировать этот процесс и не допускать фактов задержки отправки писем, так как на практике просмотр может затянуться на неделю, а то и больше. Для этого необходимо информировать руководство СИЗО жалобами и заявлениями, а в случае его бездеятельности, надзирающие органы.

Право на покупку продуктов питания и предметов первой необходимости на сумму, не превышающую 70% минимальной заработной платы. Данное право возможно реализовать только в том случае, если у вас на лицевом счету есть деньги (их могут положить на счет родственники, друзья и т. д.). Заработать деньги в СИЗО законным путем не возможно, поскольку, согласно статьи 52 УИК, осужденные к аресту могут привлекаться только к работам без оплаты труда по благоустройству места лишения свободы.

Осужденные к аресту имеют и другие права, предусмотренные действующим законодательством и ведомственной нормативной базой, но подробно останавливаться на этом мы не будем.

Теперь об обязанностях. Нормативной базой их выписано, на первый взгляд, не так и много, но они существенны и могут трактоваться двояко. Естественно, администрация СИЗО их будет трактовать в свою пользу, ваша же задача их рассматривать только с юридической точки зрения и законности. В своих комментариях остановимся на рассмотрении некоторых из них. И так.

Осужденный к аресту обязан (языком оригинала): «дотримуватися норм, які визначають порядок і умови відбування покарання, розпорядок дня установи, правомірних взаємовідносин з іншими засудженими, персоналом установи та іншими особами». Это означает, что за конфликты среди ваших сокамерников (даже если идет разговор на повышенных тонах), за нахождение на спальном месте после подъема и до отбоя (я не говорю даже про сон в этот период) и такое прочее администрация СИЗО вправе привлечь вас к дисциплинарной ответственности. Но на практике, учитывая перегруженность в камерах, нарушение санитарных норм, специфику тюремных взаимоотношений, как правило, на эти нарушения администрация закрывает глаза. Это не касается случаев, когда на осужденного, скажем мягко, надо повлиять, а, выражаясь по-тюремному, «включить пресс». Тогда замечается каждое нарушение и фиксируется работниками администрации в виде рапортов на имя начальника СИЗО.

Как повод наказать осужденного, используется и такая его обязанность: «при відвідуванні приміщень, де тримаються засуджені, персоналом кримінально-виконавчої служби та іншими посадовими особами вставати і вітатися». Обойти вам эту норму, особенно если на вас обращено внимание администрации СИЗО, практически, невозможно. Остается только одно – подыматься и здороваться, даже если это вам и не по нутру. Закон - есть закон.

Следующая обязанность, тоже, может быть, будет смотреться как декларативная, но нередко и она используется администрацией, как рычаг давления на осужденного, особенно это касается дежурств в камере: «дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний вигляд, постійно підтримувати чистоту в камерах, за графіком чергувати в них». После попадания в камеру к арестантам не питайте никаких иллюзий – 90%, а то и больше, тамошних посидельцев - это бомжи, алкоголики и наркоманы без социальных связей и денег, ставшие жертвой милицейской статистики или месячников «оружие», «стоп наркотикам» или «административный надзор», многие из них до ареста жили в подвалах, притонах, на свалках и увидели впервые в жизни чистую простыню и кусок мыла только в местах лишения свободы. После всего выше приведенного, я лично, не понимаю как можно заставить данную категорию «дотримуватися санітарно-гігієнічних правил, мати охайний вигляд, постійно підтримувати чистоту в камерах». Поэтому, для нормального человека, попавшего в такие условия, основная задача – это не скатиться до уровня большинства своих сокамерников.

Что же запрещается делать осужденным к аресту? Свод запретов также приведен в ПВР. Остановимся на некоторых из них.

Осужденным к аресту запрещается (языком оригинала) «установлювати зв'язки з особами, які тримаються в інших камерах». Это, так называемая, межкамерная связь. Ее описание может занять ни одну страницу нашей статьи, поэтому в ближайшем будущем мы посвятим ей отдельную публикацию. Кратко сказать, это перекрикивание с соседними камерами (как непосредственно находясь в камере, так и пребывая на прогулке), тайная передача записок в соседние камеры («ксивы»), одежды и продуктов питания, долбление отверстий в стенах камеры для связи с соседями (если отверстие выходит наружу, то тут речь идет уже о побеге) и так далее. Если вы нормальный человек и считаете «тюремную жизнь», как чуждую для себя, уйдите в сторону от всего этого и у администрации СИЗО не будет оснований ни законных, ни моральных предъявлять вам какие-либо претензии или же предвзято к вам относиться.

Следующее, что запрещается, это «придбавати, виготовляти, уживати і зберігати предмети, вироби і речовини, зберігання яких засудженим заборонено». Перечень запрещенных предметов довольно-таки большой и указан в дополнениях к ПВР, остановлюсь на самых распространенных из них.

Это, разного рода, заточенные пластины («заточки»). На первый взгляд, ничего опасного в заточенной крышке консервной банки или ушке от алюминиевой кружки может быть и нет, но в моей практике были случаи, когда осужденные (правда, к лишению свободы) вскрывали друг другу грудные полости прикроватными пластмассовыми табличками.

Это вещества самодельного изготовления, которые имеют определенное содержания спирта или каких-либо других дурманящих или наркотических веществ (брага, различные вытяжки из клея, сапожного крема, лекарственных препаратов и т. д.). Употребление их осужденными разных категорий приводит к трагическим последствиям (факты неподчинения администрации, массовые беспорядки или просто отравления).

Это игральные карты (как заводские, так и самодельные). Так же, вроде бы, безобидный предмет. Но сосчитать количество жизней, которые были, в прямом смысле этого слова, проиграны в местах лишения свободы, наверно не сможет ни одна статистика.

Может быть, вам покажется запрет этих предметов не справедливым и драконовским, называйте это, как хотите, я лишь скажу, что он написан, буквально, кровью как сотрудников мест лишения свободы, так и осужденных и, если вы являетесь человеком, который хочет вернуться домой морально полноценным, держитесь от этого как можно дальше.

Данной категории осужденных так же запрещается: «продавати, дарувати чи відчужувати іншим шляхом на користь інших осіб предмети, вироби і речовини, які перебувають в особистому користуванні». Как правило, администрации не до таких мелочей, тем более, что уличить в этом осужденного практически не возможно. Мы намеренно остановились на этом запрете, только для того, что бы дать вам совет: «Никому ничего не давайте, ничего ни у кого не берите и не просите, как бы вам тяжело не было». Это избавит вас от неприятностей и конфликтов в среде осужденных.

Несоблюдение ПВР, невыполнение своих обязанностей и нарушение запретов влечет за собой наложение администрацией СИЗО дисциплинарных взысканий. В соответствии с частью 2 статьи 54 УИК Украины для осужденных к аресту предусмотрено наложение двух видов взысканий: объявление выговора и помещения в карцер на срок до 10 (десяти) суток. Как вы, наверное, и сами понимаете, объявление выговора для вас серьезных последствий иметь не будет, он по голове не ударит и за спиной его не носить, а вот помещение в карцер – это уже более или менее серьезно. Ради интереса, попробуйте закрыться дома в кладовке хотя бы на сутки, а ведь это весьма отдаленно соизмеримо с карцером. Если у вас все же дошло до наложения на вас дисциплинарного взыскания помните, что объяснительную по факту нарушения писать не обязательно (воспользуйтесь правом статьи 63 Конституции Украины), это, впоследствии, даст вам возможность обжаловать наложенное взыскание в прокуратуре или административном суде, так же помните, что объявить выговор может как начальник СИЗО, так и его заместители, а вот, поместить вас в карцер может исключительно только начальник, вынеся аргументированное постановление, с которым, в обязательном порядке, вас должны ознакомить под роспись.

Отбывая наказания в виде ареста, помните, что согласно части 1 статьи 51 УИК Украины вам гарантировано раздельное содержание. Это один из основных принципов отбытия наказания и состоит он в отдельном содержании мужчин от женщин, взрослых от несовершеннолетних, лиц ранее несудимых от лиц, отбывавших наказание в местах лишения свободы. На практике, из данных положений выдерживается лишь отдельное содержание женщин от мужчин и то только по понятным причинам. В связи с перегруженностью следственных изоляторов спецконтингентом, недостатком камер и так далее, встречаются неединичные факты, когда ранее отбывавшие наказание содержаться с ранее не судимыми, апеляционные содержатся вместе с осужденными, приговоры относительно которых вступили в законную силу, женщины, осужденные к аресту содержатся с осужденными к другим видам уголовных наказаний. Подобное касается больных и несовершеннолетних осужденных. Все эти факты являются поводом для реагирования надзирающими органами, поскольку есть грубым нарушением ваших прав.

В завершении хочу отметить, что полностью осветить детали и тонкости исполнения наказания в виде ареста, проблемы, которые возникают при этом, а так же другие вопросы в ходе нашей короткой статьи вряд ли возможно. Целью данной статьи есть довести до вас самые элементарные истины и создать общее представление об исполнении этого вида наказания. Все вопросы, которые могут возникнуть у вас относительно отбывания данного вида наказания, вы можете изложить в блоге или чате нашего сайта, а мы попытаемся дать на них квалифицированные ответы.

К сожалению, законодательством не предусмотрено условно-досрочное освобождение к данному виду уголовного наказания или его замена более мягким, не применима тут и статья 75 УК (освобождение от наказания с испытательным сроком), поэтому, если приговором суда вас осуждено к определенному сроку ареста, вам придется отбыть его до конца. Мы, администрация сайта желаем Вам в случае осуждения к уголовному наказанию в виде ареста, благополучно пережить все тяготы и лишения заключения и изоляции, предусмотренные законодательством, и возвратится домой здоровым и полноценным гражданином.

Практика застосування амністії в Україні.

В даній статті ми вирішили дещо проаналізувати практику застосування амністії в Україні та провести невеличкій екскурс до історії. Тема застосування амністії, на наш погляд, для читача буде однією з найцікавіших, бо, як кажуть в місцях позбавлення волі, що найбільш очікуваний в’язнями закон – це закон про амністію. Питання підготовки, розробки та виконання законодавчих документів про амністію також цікава тема і потребує роз’яснень для широкого загалу, особливо для родичів осіб, котрі відбувають покарання чи утримуються в місцях позбавлення волі та слідчих ізоляторах. На завершенні статті надамо, як завжди, деякі поради засудженим та їх родичам, які, сподіваємося, стануть у нагоді при застосуванні акту помилування.

От же почнемо, амністія – гуманний акт держави, який являє групове помилування та звільнення від кримінальної відповідальності чи відбування покарання засуджених або осіб, котрі притягуються до кримінальної відповідальності. Або, як визначає Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року за N 392/96-ВР «Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.

Чинність законодавчого документу про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.

Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією, виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.

Розрізняється три види амністії: повна, коли передбачається повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткова — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та умовна, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.

Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання.

Законодавчий документ про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або його не відбутої частини більш м’яким покаранням.

Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.

Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Судимість не може бути знята за законом про амністію.

Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.

Безпосередньо законодавчим документом, котрим приймається амністія, можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму відбування покарання та ін.).

Якщо зазирнути до історії Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної України, то даний акт у різні часи застосовувався досить широко. Нам відомі, досить значні за кількістю звільнених, амністії за радянських часів, наприклад амністія з нагоди смерті «вождя та вчителя» І.В.Сталіна 1953 року, коли табори, тюрми та місця заслання спорожніли практично повністю, або амністія з нагоди 60-ліття СРСР, в ході якої було звільнено дві третини засуджених та ув’язнених, після чого навіть провели скорочення персоналу місць позбавлення волі (правда, не надовго). В роки Незалежності України, за грандіозністю слід виділити амністію 2001 року, яка передувала вступу в законну силу нового Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). В ході даної амністії було звільнено або частково звільнено від покарання більше третини засуджених до позбавлення волі та половина засуджених до покарань, котрі з позбавлення волі не були пов’язані.

До 1996 року (включно) до набрання чинності Конституцією України та вищезазначеного Закону України «Про застосування амністії в Україні» акти амністії проголошувалися як Указами Президента України, так і постановами Верховної Ради (я вже не згадую про закони України) та не мали системності. Так, наприклад, в 1996 році було видано чотири законодавчих акти різних гілок влади про амністію (Закон України від 21 листопада 1996 р. «Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат», Указ Президента України від 16 квітня 1996 р. «Про амністію у зв'язку з 10-ю річницею Чорнобильської катастрофи», Указ Президента України від 20 лютого 1996 р. «Про звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених жінок і неповнолітніх» та Указ Президента України від 27 червня 1996 р. «Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України»). Я добре пам’ятаю ці законодавчі документи, а також ті проблеми, які виникали під час їх виконання. Тексти даних документів містили низку протиріч, а іноді носили і характер двоякості. Складність полягала також і в тому, що виконання амністії (її застосування) покладалося цілком на установи та органи виконання покарань та прокуратуру. Засуджені звільнялися від покарання або повністю, або частково за постановами начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених спостережними комісіями та санкціонованих територіальними прокурорами.

Починаючи з 1997 року законотворчість відносно застосування амністії набула сталості та впорядкованості. Конституція України визначила, що акти амністії проголошуються виключно Законом України, а Закон України «Про застосування амністії в Україні» (стаття 6) додав, що «закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року». До текстів законів додалася певна конкретика, з’явилися роз’яснення та тлумачення положень. Відповідно до наступних Законів України про амністію, особи звільнялися від покарання або частково за постановами судів, винесеними за поданнями начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених зі спостережними комісіями.

За категоріями осіб, котрі підпадали під дію амністії, дані законодавчі документи також відрізнялися один від одного досить суттєво. Так, наприклад, під дію вже згаданої амністії 2001 року підпадали навіть засуджені за такі злочини, як умисне вбивство, зґвалтування з тяжкими наслідками, розбій при обтяжуючих обставинах, тощо, на то місць під дію амністії 2003 року підпадали лише особи, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, засуджені за тяжкі злочини (їх перелік не значний) при наявності ряду пом’якшуючих та пільгових обставин (злочин скоєно у неповнолітньому віці, учасник бойових дій, постраждалий від аварії на ЧАЕС і таке подібне). Саме перелік категорій осіб у законодавчому документі впливає на кількість засуджених, котрі звільняються повністю або частково згідно амністії. Так, наприклад, згідно даних, оприлюднених Державним департаментом України з питань виконання покарань, з місць позбавлення волі за період 1992-2003 років було звільнено у зв'язку з амністією 15 904 особи (1992 рік - 1 313, 1994 рік - 2 380, 1995 рік - 7 990, 1996 рік - 7 987, 1997 рік - 31 188, 1998 рік - 38 542, 1999 рік - 10 710, 2000 рік - 11 944, 2001 рік – 28818, 2003 рік - 4 642).

Останні три роки закони про амністію в нашій країні не приймалися. Це можна пояснити і як нестабільною політичною ситуацією в країні, так і наявністю в діючому кримінальному законі інших підстав для звільнення засуджених від відбування покарання (наприклад, умовно-дострокове звільнення – стаття 81 КК України та заміна покарання більш м’яким – стаття 82 КК України), котрі надають можливість засудженому звільнитися з місць позбавлення волі до закінчення терміну покарання.

Саме звільнення за даними підставами є більш соціально-ефективним засобом щодо перевиховання засудженого, а ніж амністія. І ось з яких причин. Основними умовами застосування умовно-дострокового звільнення до засудженого є доведення ним свого виправлення (суспільно корисна праця, дотримання вимог режиму, навчання, тощо), приблизно те ж стосується і умов застосування статті 82 КК. Що ж стосується акту амністії, то тут умови застосування набагато простіші. Для засудженого необхідно входити до категорії осіб, на яких поширюється дія амністії (статейні ознаки, відбуття певної частини строку, приналежність до пільгової категорії, тощо) та не бути на день вступу закону про амністію в силу злісним порушником режиму відбування покарання (стаття 133 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України або КВК)). У даному випадку про виправлення чи не виправлення засудженого не йдеться. Не йдеться і про відшкодування ним збитків, завданих злочином, а також і про те, чи визнав засуджений свою провину чи не визнав. Таким чином, при застосуванні амністії втрачається ціль самого кримінального покарання, як засобу впливу на засудженого.

В даній статті слід зупинитися на деяких аспектах та питаннях, котрі виникають при застосуванні актів амністії і мають подвійне трактування.

Так, найбільше суперечок завжди точиться навколо визнання чи не визнання засудженого злісним порушником режиму відбування покарання. Стаття 133 КВК дає вичерпне формулювання даному поняттю «Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Особливі питання виникають при трактуванні останньої ознаки: «…вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Адміністрація виправного закладу, як за звичай, рахує всі непогашені стягнення на протязі всього терміну відбування покарання, а не протягом року, як це зазначено. В наслідок цього, до суду готується негативне подання, а суд, не вникаючи в суть питання, виносить постанову про відмову засудженому в застосуванні закону про амністію на підставі того, що він є злісним порушником режиму відбування покарання. Це є грубим порушенням діючого законодавства і потребує втручання як органів, котрі займаються наглядом за дотриманням законодавства в місцях позбавлення волі, так і апеляційного суду, куди засуджений просто зобов’язаний направити апеляційну скаргу на рішення місцевого суду щодо відмови у застосуванні амністії. Теж стосується і злісних порушень режиму, перерахованих в статті 133 КВК України. Адміністрація виправного закладу, як уже зазначалося попередньо, рахує всі непогашенні злісні порушення на протязі всієї відбутої частини строку покарання, а не протягом останнього року, як того вимагає закон.

Також слід відзначити, ще одне поширене значне порушення з боку адміністрації при визначенні «злісного порушника». При підрахуванні стягнень протягом року, адміністрація враховує і стягнення, котрі були накладені на засудженого правами заступників начальника установи та начальниками відділень СПС, що є також порушенням, оскільки стаття 133 КВК категорично визначає «…постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки …»

Виникають і інші питання, котрі пов’язані з застосуванням амністії, проте більшість з них, носить особливий та виключний характер, а тому зупинятися на них ми не будемо. Як що в читача виникають дані питання, то ми завжди раді будемо вам допомогти на сторінках нашого сайта.

На завершення нашої статті приведемо ряд простих істин, які необхідно знати в процесі застосування до засудженого акту амністії. Це:

-        тільки місцевий суд своїм рішенням, котре оформлюється постановою, може або застосувати до вас амністію або відмовити вам у цьому;

-          пам’ятайте, що,  у разі відмови вам в застосуванні акту амністії з будь-яких причин, ви маєте право, надане Кримінально-процесуальним кодексом, на написання апеляційної скарги протягом семи діб з дня судового засідання;

-          знайте, що ви маєте право на запрошення адвоката в судове засідання, на якому буде розглядатися питання застосування до вас амністії;

-          треба також знати, що будь-яке стягнення, накладене на вас представниками адміністрації (і яке, можливо, буде «заважати» в застосуванні акту амністії) може бути оскаржене в порядку нагляду до місцевої прокуратури чи до адміністративного суду за місцем дислокації виправного закладу;

-          перед судовим засіданням по застосуванню амністії ви маєте право на ознайомлення з матеріалами вашої особової справи. Це дасть вам можливість більш повно захистити себе в розрізі кваліфікуючих ознак «злісний порушник»;

-          пам’ятайте, що при визначенні вас як «злісного порушника» враховуються лише стягнення, накладені до набрання законом про амністію чинності. Стягнення, накладені після набрання чинності законом, враховуватися адміністрацією виправного закладу не повинні;

-          знайте, що ваше право бути присутнім як і на засіданні адміністративної комісії керівництва виправного закладу, так і в судовому засіданні, при цьому ви маєте всі права, передбачені чинним законодавством України, на захист.