В даній статті ми вирішили дещо проаналізувати практику застосування амністії в Україні та провести невеличкій екскурс до історії. Тема застосування амністії, на наш погляд, для читача буде однією з найцікавіших, бо, як кажуть в місцях позбавлення волі, що найбільш очікуваний в’язнями закон – це закон про амністію. Питання підготовки, розробки та виконання законодавчих документів про амністію також цікава тема і потребує роз’яснень для широкого загалу, особливо для родичів осіб, котрі відбувають покарання чи утримуються в місцях позбавлення волі та слідчих ізоляторах. На завершенні статті надамо, як завжди, деякі поради засудженим та їх родичам, які, сподіваємося, стануть у нагоді при застосуванні акту помилування.
От же почнемо, амністія – гуманний акт держави, який являє групове помилування та звільнення від кримінальної відповідальності чи відбування покарання засуджених або осіб, котрі притягуються до кримінальної відповідальності. Або, як визначає Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року за N 392/96-ВР «Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.
Чинність законодавчого документу про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.
Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією, виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.
Розрізняється три види амністії: повна, коли передбачається повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткова — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та умовна, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.
Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання.
Законодавчий документ про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або його не відбутої частини більш м’яким покаранням.
Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.
Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Судимість не може бути знята за законом про амністію.
Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.
Безпосередньо законодавчим документом, котрим приймається амністія, можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму відбування покарання та ін.).
Якщо зазирнути до історії Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної України, то даний акт у різні часи застосовувався досить широко. Нам відомі, досить значні за кількістю звільнених, амністії за радянських часів, наприклад амністія з нагоди смерті «вождя та вчителя» І.В.Сталіна 1953 року, коли табори, тюрми та місця заслання спорожніли практично повністю, або амністія з нагоди 60-ліття СРСР, в ході якої було звільнено дві третини засуджених та ув’язнених, після чого навіть провели скорочення персоналу місць позбавлення волі (правда, не надовго). В роки Незалежності України, за грандіозністю слід виділити амністію 2001 року, яка передувала вступу в законну силу нового Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). В ході даної амністії було звільнено або частково звільнено від покарання більше третини засуджених до позбавлення волі та половина засуджених до покарань, котрі з позбавлення волі не були пов’язані.
До 1996 року (включно) до набрання чинності Конституцією України та вищезазначеного Закону України «Про застосування амністії в Україні» акти амністії проголошувалися як Указами Президента України, так і постановами Верховної Ради (я вже не згадую про закони України) та не мали системності. Так, наприклад, в 1996 році було видано чотири законодавчих акти різних гілок влади про амністію (Закон України від 21 листопада 1996 р. «Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат», Указ Президента України від 16 квітня 1996 р. «Про амністію у зв'язку з 10-ю річницею Чорнобильської катастрофи», Указ Президента України від 20 лютого 1996 р. «Про звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених жінок і неповнолітніх» та Указ Президента України від 27 червня 1996 р. «Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України»). Я добре пам’ятаю ці законодавчі документи, а також ті проблеми, які виникали під час їх виконання. Тексти даних документів містили низку протиріч, а іноді носили і характер двоякості. Складність полягала також і в тому, що виконання амністії (її застосування) покладалося цілком на установи та органи виконання покарань та прокуратуру. Засуджені звільнялися від покарання або повністю, або частково за постановами начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених спостережними комісіями та санкціонованих територіальними прокурорами.
Починаючи з 1997 року законотворчість відносно застосування амністії набула сталості та впорядкованості. Конституція України визначила, що акти амністії проголошуються виключно Законом України, а Закон України «Про застосування амністії в Україні» (стаття 6) додав, що «закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року». До текстів законів додалася певна конкретика, з’явилися роз’яснення та тлумачення положень. Відповідно до наступних Законів України про амністію, особи звільнялися від покарання або частково за постановами судів, винесеними за поданнями начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених зі спостережними комісіями.
За категоріями осіб, котрі підпадали під дію амністії, дані законодавчі документи також відрізнялися один від одного досить суттєво. Так, наприклад, під дію вже згаданої амністії 2001 року підпадали навіть засуджені за такі злочини, як умисне вбивство, зґвалтування з тяжкими наслідками, розбій при обтяжуючих обставинах, тощо, на то місць під дію амністії 2003 року підпадали лише особи, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, засуджені за тяжкі злочини (їх перелік не значний) при наявності ряду пом’якшуючих та пільгових обставин (злочин скоєно у неповнолітньому віці, учасник бойових дій, постраждалий від аварії на ЧАЕС і таке подібне). Саме перелік категорій осіб у законодавчому документі впливає на кількість засуджених, котрі звільняються повністю або частково згідно амністії. Так, наприклад, згідно даних, оприлюднених Державним департаментом України з питань виконання покарань, з місць позбавлення волі за період 1992-2003 років було звільнено у зв'язку з амністією 15 904 особи (1992 рік - 1 313, 1994 рік - 2 380, 1995 рік - 7 990, 1996 рік - 7 987, 1997 рік - 31 188, 1998 рік - 38 542, 1999 рік - 10 710, 2000 рік - 11 944, 2001 рік – 28818, 2003 рік - 4 642).
Останні три роки закони про амністію в нашій країні не приймалися. Це можна пояснити і як нестабільною політичною ситуацією в країні, так і наявністю в діючому кримінальному законі інших підстав для звільнення засуджених від відбування покарання (наприклад, умовно-дострокове звільнення – стаття 81 КК України та заміна покарання більш м’яким – стаття 82 КК України), котрі надають можливість засудженому звільнитися з місць позбавлення волі до закінчення терміну покарання.
Саме звільнення за даними підставами є більш соціально-ефективним засобом щодо перевиховання засудженого, а ніж амністія. І ось з яких причин. Основними умовами застосування умовно-дострокового звільнення до засудженого є доведення ним свого виправлення (суспільно корисна праця, дотримання вимог режиму, навчання, тощо), приблизно те ж стосується і умов застосування статті 82 КК. Що ж стосується акту амністії, то тут умови застосування набагато простіші. Для засудженого необхідно входити до категорії осіб, на яких поширюється дія амністії (статейні ознаки, відбуття певної частини строку, приналежність до пільгової категорії, тощо) та не бути на день вступу закону про амністію в силу злісним порушником режиму відбування покарання (стаття 133 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України або КВК)). У даному випадку про виправлення чи не виправлення засудженого не йдеться. Не йдеться і про відшкодування ним збитків, завданих злочином, а також і про те, чи визнав засуджений свою провину чи не визнав. Таким чином, при застосуванні амністії втрачається ціль самого кримінального покарання, як засобу впливу на засудженого.
В даній статті слід зупинитися на деяких аспектах та питаннях, котрі виникають при застосуванні актів амністії і мають подвійне трактування.
Так, найбільше суперечок завжди точиться навколо визнання чи не визнання засудженого злісним порушником режиму відбування покарання. Стаття 133 КВК дає вичерпне формулювання даному поняттю «Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Особливі питання виникають при трактуванні останньої ознаки: «…вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Адміністрація виправного закладу, як за звичай, рахує всі непогашені стягнення на протязі всього терміну відбування покарання, а не протягом року, як це зазначено. В наслідок цього, до суду готується негативне подання, а суд, не вникаючи в суть питання, виносить постанову про відмову засудженому в застосуванні закону про амністію на підставі того, що він є злісним порушником режиму відбування покарання. Це є грубим порушенням діючого законодавства і потребує втручання як органів, котрі займаються наглядом за дотриманням законодавства в місцях позбавлення волі, так і апеляційного суду, куди засуджений просто зобов’язаний направити апеляційну скаргу на рішення місцевого суду щодо відмови у застосуванні амністії. Теж стосується і злісних порушень режиму, перерахованих в статті 133 КВК України. Адміністрація виправного закладу, як уже зазначалося попередньо, рахує всі непогашенні злісні порушення на протязі всієї відбутої частини строку покарання, а не протягом останнього року, як того вимагає закон.
Також слід відзначити, ще одне поширене значне порушення з боку адміністрації при визначенні «злісного порушника». При підрахуванні стягнень протягом року, адміністрація враховує і стягнення, котрі були накладені на засудженого правами заступників начальника установи та начальниками відділень СПС, що є також порушенням, оскільки стаття 133 КВК категорично визначає «…постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки …»
Виникають і інші питання, котрі пов’язані з застосуванням амністії, проте більшість з них, носить особливий та виключний характер, а тому зупинятися на них ми не будемо. Як що в читача виникають дані питання, то ми завжди раді будемо вам допомогти на сторінках нашого сайта.
От же почнемо, амністія – гуманний акт держави, який являє групове помилування та звільнення від кримінальної відповідальності чи відбування покарання засуджених або осіб, котрі притягуються до кримінальної відповідальності. Або, як визначає Закон України «Про застосування амністії в Україні» від 1 жовтня 1996 року за N 392/96-ВР «Амністія є повне або часткове звільнення від кримінальної відповідальності і покарання певної категорії осіб, які засуджені за вчинення злочину, або кримінальні справи стосовно яких перебувають у провадженні органів дізнання, досудового слідства чи суду, але не розглянуті останніми, або ж розглянуті, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили.
Чинність законодавчого документу про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня вступу його в силу, тобто не тільки на засуджених, а й на осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, які ще не були предметом судового розгляду. Тому акт амністії може полягати у звільненні від покарання (основного і додаткового), скороченні строку покарання, звільненні від додаткового покарання.
Як правило, акт амністії видається з приводу знаменних дат і розглядається в нерозривному зв’язку з правовою і політичною ситуацією, виступаючи як прояв гуманізму держави. Умови та інші обставини, з урахуванням яких застосовується амністія, в кожному конкретному випадку визначаються самим актом амністії.
Розрізняється три види амністії: повна, коли передбачається повне звільнення зазначених у законі осіб від кримінальної відповідальності чи від відбування покарання; часткова — при частковому звільненні зазначених у законі осіб від відбування призначеного судом покарання та умовна, яка застосовується у виключних випадках, з метою припинення суспільне небезпечних групових проявів, і поширюється на діяння, вчинені до певної дати після оголошення амністії, за умови обов’язкового виконання до цієї дати вимог, передбачених у законі про амністію.
Особи, на яких поширюється амністія, можуть бути звільнені від відбування як основного, так і додаткового покарання.
Законодавчий документ про амністію може передбачати заміну засудженому покарання або його не відбутої частини більш м’яким покаранням.
Амністія не звільняє від обов’язку відшкодувати шкоду, заподіяну злочином, покладеного на винну особу вироком або рішенням суду.
Дія закону про амністію поширюється на злочини, вчинені до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на злочини, що тривають або продовжуються, якщо вони закінчені, припинені або перервані після прийняття закону про амністію. Судимість не може бути знята за законом про амністію.
Не допускається застосування амністії: а) до осіб, яким смертну кару в порядку помилування замінено на довічне позбавлення волі, і до осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі; б) до осіб, які мають дві і більше судимостей за вчинення умисних тяжких чи особливо тяжких злочинів; в) до осіб, яких засуджено за особливо небезпечні злочини проти держави, бандитизм, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах; г) до осіб, яких засуджено за вчинення умисного тяжкого чи особливо тяжкого злочину і які відбули менше половини призначеного вироком суду основного покарання.
Безпосередньо законодавчим документом, котрим приймається амністія, можуть бути встановлені й інші категорії осіб, на яких амністія не поширюється (наприклад, такі, які раніше звільнялися від покарання за актом амністії, є злісними порушниками режиму відбування покарання та ін.).
Якщо зазирнути до історії Російської імперії, Радянського Союзу та сучасної України, то даний акт у різні часи застосовувався досить широко. Нам відомі, досить значні за кількістю звільнених, амністії за радянських часів, наприклад амністія з нагоди смерті «вождя та вчителя» І.В.Сталіна 1953 року, коли табори, тюрми та місця заслання спорожніли практично повністю, або амністія з нагоди 60-ліття СРСР, в ході якої було звільнено дві третини засуджених та ув’язнених, після чого навіть провели скорочення персоналу місць позбавлення волі (правда, не надовго). В роки Незалежності України, за грандіозністю слід виділити амністію 2001 року, яка передувала вступу в законну силу нового Кримінального кодексу України (далі – КК України або КК). В ході даної амністії було звільнено або частково звільнено від покарання більше третини засуджених до позбавлення волі та половина засуджених до покарань, котрі з позбавлення волі не були пов’язані.
До 1996 року (включно) до набрання чинності Конституцією України та вищезазначеного Закону України «Про застосування амністії в Україні» акти амністії проголошувалися як Указами Президента України, так і постановами Верховної Ради (я вже не згадую про закони України) та не мали системності. Так, наприклад, в 1996 році було видано чотири законодавчих акти різних гілок влади про амністію (Закон України від 21 листопада 1996 р. «Про амністію осіб, які брали участь у масових акціях протесту проти несвоєчасних виплат заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат», Указ Президента України від 16 квітня 1996 р. «Про амністію у зв'язку з 10-ю річницею Чорнобильської катастрофи», Указ Президента України від 20 лютого 1996 р. «Про звільнення з місць позбавлення волі деяких категорій засуджених жінок і неповнолітніх» та Указ Президента України від 27 червня 1996 р. «Про амністію з нагоди п'ятої річниці незалежності України»). Я добре пам’ятаю ці законодавчі документи, а також ті проблеми, які виникали під час їх виконання. Тексти даних документів містили низку протиріч, а іноді носили і характер двоякості. Складність полягала також і в тому, що виконання амністії (її застосування) покладалося цілком на установи та органи виконання покарань та прокуратуру. Засуджені звільнялися від покарання або повністю, або частково за постановами начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених спостережними комісіями та санкціонованих територіальними прокурорами.
Починаючи з 1997 року законотворчість відносно застосування амністії набула сталості та впорядкованості. Конституція України визначила, що акти амністії проголошуються виключно Законом України, а Закон України «Про застосування амністії в Україні» (стаття 6) додав, що «закони про амністію, за винятком законів про умовну амністію, Верховна Рада України може приймати не частіше одного разу протягом календарного року». До текстів законів додалася певна конкретика, з’явилися роз’яснення та тлумачення положень. Відповідно до наступних Законів України про амністію, особи звільнялися від покарання або частково за постановами судів, винесеними за поданнями начальників установ (органів) виконання покарань, погоджених зі спостережними комісіями.
За категоріями осіб, котрі підпадали під дію амністії, дані законодавчі документи також відрізнялися один від одного досить суттєво. Так, наприклад, під дію вже згаданої амністії 2001 року підпадали навіть засуджені за такі злочини, як умисне вбивство, зґвалтування з тяжкими наслідками, розбій при обтяжуючих обставинах, тощо, на то місць під дію амністії 2003 року підпадали лише особи, засуджені за злочини невеликої та середньої тяжкості, а також особи, засуджені за тяжкі злочини (їх перелік не значний) при наявності ряду пом’якшуючих та пільгових обставин (злочин скоєно у неповнолітньому віці, учасник бойових дій, постраждалий від аварії на ЧАЕС і таке подібне). Саме перелік категорій осіб у законодавчому документі впливає на кількість засуджених, котрі звільняються повністю або частково згідно амністії. Так, наприклад, згідно даних, оприлюднених Державним департаментом України з питань виконання покарань, з місць позбавлення волі за період 1992-2003 років було звільнено у зв'язку з амністією 15 904 особи (1992 рік - 1 313, 1994 рік - 2 380, 1995 рік - 7 990, 1996 рік - 7 987, 1997 рік - 31 188, 1998 рік - 38 542, 1999 рік - 10 710, 2000 рік - 11 944, 2001 рік – 28818, 2003 рік - 4 642).
Останні три роки закони про амністію в нашій країні не приймалися. Це можна пояснити і як нестабільною політичною ситуацією в країні, так і наявністю в діючому кримінальному законі інших підстав для звільнення засуджених від відбування покарання (наприклад, умовно-дострокове звільнення – стаття 81 КК України та заміна покарання більш м’яким – стаття 82 КК України), котрі надають можливість засудженому звільнитися з місць позбавлення волі до закінчення терміну покарання.
Саме звільнення за даними підставами є більш соціально-ефективним засобом щодо перевиховання засудженого, а ніж амністія. І ось з яких причин. Основними умовами застосування умовно-дострокового звільнення до засудженого є доведення ним свого виправлення (суспільно корисна праця, дотримання вимог режиму, навчання, тощо), приблизно те ж стосується і умов застосування статті 82 КК. Що ж стосується акту амністії, то тут умови застосування набагато простіші. Для засудженого необхідно входити до категорії осіб, на яких поширюється дія амністії (статейні ознаки, відбуття певної частини строку, приналежність до пільгової категорії, тощо) та не бути на день вступу закону про амністію в силу злісним порушником режиму відбування покарання (стаття 133 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК України або КВК)). У даному випадку про виправлення чи не виправлення засудженого не йдеться. Не йдеться і про відшкодування ним збитків, завданих злочином, а також і про те, чи визнав засуджений свою провину чи не визнав. Таким чином, при застосуванні амністії втрачається ціль самого кримінального покарання, як засобу впливу на засудженого.
В даній статті слід зупинитися на деяких аспектах та питаннях, котрі виникають при застосуванні актів амністії і мають подвійне трактування.
Так, найбільше суперечок завжди точиться навколо визнання чи не визнання засудженого злісним порушником режиму відбування покарання. Стаття 133 КВК дає вичерпне формулювання даному поняттю «Злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів; вживає спиртні напої, наркотичні засоби, психотропні речовини або їх аналоги чи інші одурманюючі засоби; виготовляє, зберігає, купує, розповсюджує заборонені предмети; бере участь у настільних та інших іграх з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди; вчинив дрібне хуліганство; систематично ухиляється від лікування захворювання, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, а також вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Особливі питання виникають при трактуванні останньої ознаки: «…вчинив протягом року більше трьох інших порушень режиму відбування покарання, за умови, якщо за кожне з цих порушень за постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки, були накладені стягнення, що достроково не зняті або не погашені у встановленому законом порядку». Адміністрація виправного закладу, як за звичай, рахує всі непогашені стягнення на протязі всього терміну відбування покарання, а не протягом року, як це зазначено. В наслідок цього, до суду готується негативне подання, а суд, не вникаючи в суть питання, виносить постанову про відмову засудженому в застосуванні закону про амністію на підставі того, що він є злісним порушником режиму відбування покарання. Це є грубим порушенням діючого законодавства і потребує втручання як органів, котрі займаються наглядом за дотриманням законодавства в місцях позбавлення волі, так і апеляційного суду, куди засуджений просто зобов’язаний направити апеляційну скаргу на рішення місцевого суду щодо відмови у застосуванні амністії. Теж стосується і злісних порушень режиму, перерахованих в статті 133 КВК України. Адміністрація виправного закладу, як уже зазначалося попередньо, рахує всі непогашенні злісні порушення на протязі всієї відбутої частини строку покарання, а не протягом останнього року, як того вимагає закон.
Також слід відзначити, ще одне поширене значне порушення з боку адміністрації при визначенні «злісного порушника». При підрахуванні стягнень протягом року, адміністрація враховує і стягнення, котрі були накладені на засудженого правами заступників начальника установи та начальниками відділень СПС, що є також порушенням, оскільки стаття 133 КВК категорично визначає «…постановою начальника колонії або особи, яка виконує його обов'язки …»
Виникають і інші питання, котрі пов’язані з застосуванням амністії, проте більшість з них, носить особливий та виключний характер, а тому зупинятися на них ми не будемо. Як що в читача виникають дані питання, то ми завжди раді будемо вам допомогти на сторінках нашого сайта.
На завершення нашої статті приведемо ряд простих істин, які необхідно знати в процесі застосування до засудженого акту амністії. Це:
- тільки місцевий суд своїм рішенням, котре оформлюється постановою, може або застосувати до вас амністію або відмовити вам у цьому;
- пам’ятайте, що, у разі відмови вам в застосуванні акту амністії з будь-яких причин, ви маєте право, надане Кримінально-процесуальним кодексом, на написання апеляційної скарги протягом семи діб з дня судового засідання;
- знайте, що ви маєте право на запрошення адвоката в судове засідання, на якому буде розглядатися питання застосування до вас амністії;
- треба також знати, що будь-яке стягнення, накладене на вас представниками адміністрації (і яке, можливо, буде «заважати» в застосуванні акту амністії) може бути оскаржене в порядку нагляду до місцевої прокуратури чи до адміністративного суду за місцем дислокації виправного закладу;
- перед судовим засіданням по застосуванню амністії ви маєте право на ознайомлення з матеріалами вашої особової справи. Це дасть вам можливість більш повно захистити себе в розрізі кваліфікуючих ознак «злісний порушник»;
- пам’ятайте, що при визначенні вас як «злісного порушника» враховуються лише стягнення, накладені до набрання законом про амністію чинності. Стягнення, накладені після набрання чинності законом, враховуватися адміністрацією виправного закладу не повинні;
- знайте, що ваше право бути присутнім як і на засіданні адміністративної комісії керівництва виправного закладу, так і в судовому засіданні, при цьому ви маєте всі права, передбачені чинним законодавством України, на захист.
Немає коментарів:
Дописати коментар